Розділ другий

Розділ другий

Ганна трохи розслабила руки, які судомно стискали кермо, відчуваючи, як у грудях її теж поширюється хвиля заспокоєння, ослаблюється тугий вузол хвилювання, що був добряче затягнутий ще на під'їзді до містечка. Ну, й справді ж, чого вона так запанікувала? Ну, закінчився асфальт — буває. Мабуть, тут якийсь глухий кут, куди бюджети на ремонт дороги не дійшли. Хоча містечко дуже гарненьке, якраз тут у ремонт вкладено багато. А те, що довкола ні душі, то це зрозуміло, адже тільки пів на шосту ранку на годиннику. Сонечко ще тільки починало вибиратися з-за дахів, люди сплять. Так, усі нормальні люди в таку годину бачать ще десятий сон, а не ганяють чужими містами в пошуках молодшого брата, який укотре вибрався в якийсь похід і загубив зв'язок зі світом.

Вона трохи скинула швидкість, вишукуючи очима хоч якусь ознаку цивілізації, де можна було б випити кави. На те, що зараз вже є відчинені кав'ярні, вона не сподівалася, але, можливо, де-небудь міг стояти який-небудь кавовий автомат. Горло після кількох годин мовчання задерло, а м'ятні цукерки лише сильніше роздражнювали і спрагу, і голод.

І майже одразу праворуч від дороги з'явилася двоповерхова будівля з темно-сірими стінами й охайною вивіскою над скляними дверима. «Готель “Північ”» — було написано на цій вивісці, і Ганна страшенно зраділа. Будівля виглядала новою і сучасною, яскравою і святковою, як, в принципі, і всі будинки навколо. Навіть клумби біля входу були засаджені яскравими і просто неприродно бездоганними квітами, які не мали жодного зів'ялого листочка, схожі були на ті квіти, які часто можна побачити на картинках в інтернеті.

— Чудово, — вголос сказала Ганна, і її власний голос здався їй якимось чужим і наповненим луною, надто гучним і незвичним.

Вона заглушила двигун, затягнула ручник (стара дев'ятка скрикнула звично й знайомо) і вимкнула запалювання. Разом із мотором зник останній звичний для неї звук, і містечко знову навалилося на неї повною і майже дзвінкою тишею. Навіть вітер не шелестів у кронах акуратно підбілених дерев.

Ганна вийшла з машини, потягнулася, розминаючи затерплу від довгого сидіння спину, і кинула погляд на готельні вікна. Штора на другому поверсі ледь-ледь сколихнулася, ніби хтось щойно відпустив її пальцями, зазираючи в шибку, хоча за склом наче нікого не було видно.

«Здалося? Чорт, у мене вже перевтома, — подумала вона, заплющуючи на секунду очі й масажуючи скроні. — Точно недосипання. Треба нормально заселитися, прийняти гарячий душ, випити й з'їсти чогось гарячого, а тоді тупо лягти і поспати кілька годин. А вже потім шукати тут поліцію чи навіть не знаю, що його робити… Цікаво, чи є тут взагалі мобільний зв'язок?».

Вона дістала з кишені телефон, глянула на екран. Шкала покриття була відсутня, значок мережі перекреслював порожній трикутник. Ну, звичайно, чого ще чекати від забутої Богом діри?

Ганна замкнула машину, піднялася по трьох бетонних сходинках і штовхнула скляні двері. Вони відчинилися абсолютно беззвучно, не було чути жодного скрипу, не відчувалося жодного заїдання, ніби петлі щойно рясно були змащені.

Усередині пахло напрочуд приємно, не було ніякого запаху старої пилюки, древніх килимів чи сирості, якими зазвичай грішать маленькі провінційні готелі. Навпаки, пахло чимось нейтральним, майже лікарняним, злегка відчутною хлоркою та ледь вловимим ароматом лимонного мила. Хол був невеликим, але світлим, а на постеленій яскраво-синій доріжці, котра простягнулася від вхідних дверей до стійки готельної рецепції, не було жодної порошинки.

За стійкою адміністратора, зробленою з темного лакованого дерева, нікого не було. На самі стійці стояв стаціонарний телефон старого зразку, ще з диском, на якому треба було накручувати цифри, лежав стосик чистих паперів і знаходився маленький дзвіночок із кнопочкою зверху, яку треба було злегка вдарити.

Ганна підійшла до стійки і легенько вдарила пальцем по дзвіночку. Дзенькіт, який пролунав по тому, вийшов чистим, ніжним та приємним, але трохи гучним у тиші готелю. 

— Хвилинку! — пролунало з відчинених дверей за стійкою, і за секунду звідти вийшов чоловік.

Він був одягнений у бездоганно випрасувану білу сорочку, чорні штани та темно-сірий жилет. На вигляд йому було років сорок, волосся акуратно зачесане назад, а на обличчі цвіла ідеальна, майже плакатна усмішка.

— Доброго ранку, ласкаво просимо до готелю “Північ”, — промовив чоловік увічливо та навіть радісно, без жодної нотки втоми чи роздратування о шостій ранку, ніби він давно чекав дівчину. — Бажаєте в нас зупинитися? Маємо чудові номери на другому поверсі. Тихо, затишно, ніхто там вас не потурбує.

— Так, будь ласка, — Ганна трохи зніяковіла від такої швидкої появи адміністратора. — Мені б одноосібний номер. На одну ніч… Гм. Хоча, можливо, й на дві. Я у вас проїздом і ненадовго.

— О, ви можете залишатися стільки, скільки вам буде потрібно! — чоловік підморгнув, кладучи на стійку товстий зошит у шкіряній палітурці та кулькову ручку. — У нас тут дуже спокійно. Усі, хто до нас приїжджають, дуже хвалять наше містечко, кажуть, що потім і їхати нікуди не хочеться, коли сюди потрапляєш. Запишіть свої дані, будь ласка, прізвище, ім'я, звідки прибули, на скільки ночей залишаєтеся. Я порахую оплату.

Ганна взяла ручку, схилилася над зошитом, збираючись вивести своє ім'я, але раптом її рука завмерла в повітрі. У голові зненацька виникла дивна сліпа пляма. На секунду вона абсолютно чітко зрозуміла, що не може згадати, звідки саме вона їде і скільки годин витратила на дорогу. Складалося таке враження, що неначебто хтось взяв гумку і витер у її голові частину пам'яті. Вона нахмурилася, намагаючись витягнути з пам'яті назву останнього міста, з якого виїжджала о першій ночі, але у голові було геть порожньо.