Скарб

Жила колись родина дуже бідна,

Така, що ледве зводила кінці,

А на додачу ще й багатодітна -

Чотири хлопчики було й дівчаток три.

Батьки хапалися за будь-яку роботу,

Щоб заробити грошей хоч на хліб, 

Трудились вдвох до сьомого аж поту,

Але постійно не вилазили з боргів.

 - От би знайти скарби якісь заховані, -

Мрійливо жінка мовила якось, -

 Були б ми вдягнені тоді та нагодовані,

Й житло просторіше тобі б уже знайшлось.

У відповідь зітхнув лиш чоловʼяга,

Дружину ще міцніше обійняв,

Хотів би він достаток, звісно, мати,

Та як розбагатіти, він не знав.

Якось у ліс пішов він за дровами, 

Закинувши торбинку за плече,

Уважно роздивлявся сторонами,

Чи не лежить там дерево сухе.

Так, крок за кроком, він забрів у хащі,

Де навіть сонце пробивалося насилу

І вже хотів назад було вертатись, 

Та за кущами ніби щось зашаруділо.

Приборкати цікавість був не в силі,

Тому навшпиньках рушив уперед,

Побачив жінку раптом він красиву,

Яка збирала на галявині чебрець.

Помітивши його, вона привстала,

Волосся довге скинула з плечей,

А потім посміхнулась і сказала:

 - Давно не зустрічала тут людей.

На чоловіка скоса подивилась,

Очима пронизала аж наскрізь,

Усмішка враз кудись її поділась,

А на заміну їй зʼявилась злість.

Аж в горлі пересохло в бідолахи,

Так що і слова вимовить не міг,

Чи то від подиву, чи то від переляку

Земля неначе йшла йому з-під ніг.

Ось жінка підійшла до нього ближче,

Вже, наче, не така вона й лиха…

І мовила: 

 - Не бійся, чоловіче,

Я бачу, ти, напевно, заблукав.

У відповідь кивнув той головою,

Нарешті подив свій опанував,

Чоло протер спітнілою рукою

І вже спокійно в неї запитав:

 - Чи вам одній не страшно тут блукати?

А раптом звір який ще нападе.

 - З тваринами умію я ладнати,

Чого не скажеш часом про людей.

 - А чим же люди вам так не вгодили? -

З цікавістю продовжив чоловік.

 - Вони жорстокі часом і нещирі,

В усьому вигоду підшукують собі.

 - Але ж не всі, - хотів вже заперечить,

Проте не встиг закінчити думки…

 - Ану скажи мені, які три речі

Для тебе найцінніші на землі?

 - Ну тут все просто, - з посмішкою мовив, -

 Моя дружина, діти та сімʼя,

Нехай здорові будуть і зі мною,

Це все, чого б бажав найбільше я.

 - А як же гроші? Скажеш не потрібні?

 - Я і без них навчився якось виживати.

 - Невже тобі не дошкуляє зовсім бідність?

 - Я намагаюся її не помічати.

 - Чудний ти, - тихо вимовила жінка, -

Та, бачу, чесний, я ціную це, повір.

Знайдеш від мене подарунок для родини,

Якщо зумієш перешкоди всі пройти.

За цим зробила жест якийсь рукою,

Прошепотіла щось собі під ніс,

І чоловік, присівши під сосною,

Не зчувся, як поринув в царство снів.

Наснилося йому чудне видіння: