Спір в саду

Якось в садку у літній теплий вечір

В троянд із вишнями дискусія пішла,

Одна одній доводить стали вперто,

Чия привабливіша врода і краса.

Розмову почали спочатку вишні,

Зухвало промовляючи згори:

«Погляньте, як вродилися ми пишно,

Нас, ніби, диво-скульптор сотворив.

Ми серед листя - ніби намистинки:

Яскраві, червоненькі, запашні,

На наших щічках - сонечка краплинки,

Нас полюбляють люди і птахи».

У відповідь троянди не мовчали,

Голівки гордовито підняли, 

На вишні трохи зверхньо поглядали

І річ свою наступну повели:

«Це саме ми і є окраса саду,

Ми всім даруєм пахощі пʼянкі,

Без нас не обійдеться жодне свято,

До нас злітаються метелики й джмелі.

Ми дивовижні, навіть незрівнянні,

Всі перехожі нам дарують погляд свій,

Що говорить, ми просто бездоганні

Й нема чого вести цей спір пустий».

Та вишні з цим були зовсім не згодні

Й прошепотіли пафосно в отвіт:

«Побачимо, чи буде де ви в моді,

Коли зівʼяне ваш яскравий цвіт.

Натомість ми завжди у гарній формі

І з часом соковитіші стаєм,

Ми досконалі внутрішньо і зовні,

Нас кожен дуже любить й впізнає».

І так вони до ранку сперечались,

Шукали аргументи і слова,

Аж на світанку враз гроза почалась

І вітер розігрався не на жарт.

Змішались у повітрі листя й квіти,

Тримались вишні за гілки з останніх сил,

За мить троянди встигли помарніти,

Лежали ягоди під деревом брудні.

І стало всім уже не до дебатів,

Яка пишнота тут уже, яка краса….

Хто завжди вихваляється багато,

Той дуже швидко й болісно згаса.