Русальний тиждень

З часів далеких по сей день живе повірʼя

Про дні незвичні, що за Трійцею ішли,

Русальний тиждень починався в понеділок -

Святковий час для утопельної душі.

В ці дні не бажано в водоймищах купатись,

Ходити в поле одному або у ліс,

Бо на Русалок можна там було натрапить,

Які блукали у подобії людським.

Хтось дослухався цих порад, а хтось не вірив,

Багато хто про звичай цей не знав,

Була не винятком і дівчина Надія,

Яка в цей день пішла купатися на став.

Бо то ж не відала вона ні сном ні духом

Про вірування, що неслись із уст в уста,

Тому поплавала, спочила й понад лугом

Повільно стежкою додому побрела.

Збирала квіти у віночок по дорозі,

Безкрайнім полем милувалася сповна,

Заслухалась, як коники дзюркочуть,

Аж гурт дівчат раптом помітила вона.

Ті йшли назустріч їй, про щось сміялись,

Розмова жвава поміж них якась ішла,

Коли з Надією зовсім вони зрівнялись,

Одна із гурту до дівчини підійшла.

Всміхнулася і мовила привітно:

«Привіт, сестричко. Як твоє життя?

Ми з подругами тут йдемо до річки,

Ходімо з нами. Буде весело. Гайда!»

Цій зустрічі Надія здивувалась,

Не розуміла, хто вони та де взялись,

Бо у селі вона дівчат всіх добре знала,

Тут не було ж знайомих їй облич.

Помітивши розгубленість і подив,

Сказала незнайомка жартома:

«Ти не лякайся нас, ми люди добрі,

Прийшли сюди з сусіднього села.

Бо, кажуть, тут у вас є гарна річка,

То ж ми і вирішили біля неї відпочить,

Давай знайомитись, до речі. Я — Марічка,

А там Світлана й Люба з Катею стоїть».

«Надія», - майже пошепки сказала

Й чомусь убік свій погляд відвела,

В душі якусь тривогу відчувала,

Але причину зрозуміти не могла.

«Чудово, от тепер ми вже й знайомі, -

Марічка щебетати почала, -

Ходімо з нами, встигнеш ще додому»,

Й за руку дівчину з собою потягла.

Надія далі і сама не зрозуміла,

Як опинилася на березі ріки,

Довкола щось дівчата гомоніли,

В волосся заплітаючи вінки.

Спускалось сонце тихо за дерева,

На небі першії з’явилися зірки, 

Надія змучена сиділа й невесела

І сил не мала підвестися і піти.

Натомість інші не вгавали ні на хвильку,

Пісні співали, танцювали край води,

В очах їх додалося більше блиску,

Від чого погляд став зловіщий і лихий.

Надія потихеньку врешті встала,

Навшпиньках до дороги подалась,

Аж тут її Марічка наздогнала

І в очі дивлячись, питанням задалась:

“Агов, сестричко, а куди це ти зібралась?

Тебе цікаве ще попереду чека,

А ти втікаєш і ні з ким не попрощалась.

Так не годиться, повертай давай назад.”

В її словах якась читалась зверхність,

В очах не було й краплі доброти,

Кудись поділась усмішка і чемність

І ніби холод аж почав від неї йти.

Надійка злякано їй глянула у вічі,

Щось заперечити не вистачило сил,

В ногах навіть відчула слабкість трішки

Й перед очима мов туман якийсь поплив.