Горобина ніч

На вулиці був теплий день липневий,

Безкрайнє небо дарувало синяву,

Степан наспівував мотив якийсь веселий

Й збиравсь на поле йти косить траву.

Що спека, то йому зовсім байдуже,

Узяв косу, бриля свого надів,

Любив-бо він простори рідні дуже

І кожен раз цим зустрічам радів.

Пройшовся полем, з житом привітався,

Руками доторкнувсь до колосків,

Ще мить — і сінокосу він дістався,

«Ну що поїхали?» - і в хід косу пустив.

Трава лягала рівними стіжками,

Неначе хтось її старанно поскладав,

Степан косив і десь витав думками

Й, здавалось, геть зусиль не докладав.

Пройшовши так разів іще чотири,

Присів на землю, щоб перепочить,

Помітив, що десь там на небосхилі 

Закрили темні хмари вже блакить.

«На дощ збирається», - подумав чоловʼяга,

Але додому йти не поспішав,

Скосити сіно мусив наш трудяга,

Тому підвівся й до роботи знову став.

За працею він так і не помітив,

Як та негода ближче підійшла,

Ось вже і неба синього не видно,

Лиш величезна хмара грозова.

Раптово навкруги все стало темним,

Неначе чорна ніч уже зійшла,

«Додому я дійти не встигну, певно», -

Степан тихцем про себе міркував.

Неподалік був пролісок зелений,

Саме туди він підтюпцем пішов,

Й під деревом розлогим, здоровенним

Собі надійний прихисток знайшов.

«Перечекаю тут грозу та зливу,

Бо ж, слава Богу, грому не боюсь,

Та і не буде довгим дощ, можливо,

Тому до ночі ще додому повернусь».

Такі думки у голові його блукали,

Допоки він під деревом мостивсь,

Ось посохом своїм Перун ударив

Й здалось, мов небеса аж розійшлись.

Зайнялось небо спалахами всюди -

То блискавки свій виміщали гнів,

Вони запалювали небо щосекунди,

Їм вторив неймовірно-сильний грім.

А далі почалася люта злива,

Яку ніщо не в силі зупинить,

Степана враз до нитки промочило,

Ніяка крона не змогла б тут захистить.

Скажений вітер до землі хилив дерева,

А деякі з корінням виривав,

Стихія вирувала, мов шалена,

Неначе світу вже кінець всьому настав.

Пройшла година, друга, ніч настала,

Але негода не спинялась ні на мить,

Не видно їй було кінця та краю,

Здавалось, буде вічно так крутить.

Тут чоловік згадав, як чув від бабці,

Про те, що горобина ніч бува,

Коли нечиста сила зводить танці

І всіх людей похрещених ляка.

В цей час вважалось краще бути вдома,

Перед іконами лампадку запалить,

Дверей не відкривать своїх нікому,

Хай хто б там не просив його впустить.

Тоді малим він тим словам не вірив,

А зараз аж мороз в спині пішов,

І зникла вже кудись його сміливість,

У скронях голосно запульсувала кров.

До дерева притиснувся спиною

І що є сил в руках косу свою тримав,

Готовий битися був з нечистю лихою

І «Отче наш» на всяк випадок прочитав.

Вдивлявся навкруги — ніде нікого,