Річка

Якось у лісі народилась річка,

Пробившись несміливо з-під землі,

Вода була прозора в ній і чиста,

Неначе сонця промені ясні.

Була вона така тихенька, скромна,

Всьому раділа, милувалась всім,

Рослини напувала щедро й сповна,

І мріяла про щось під птахів спів.

Із кожним днем вона усе зростала,

Все швидше рухалася далі уперед,

Якась вже не така привітна стала,

Їй стало тісно вже серед дерев.

І от вже ліс позаду, далі — поле,

Раділа волі і просторам без кінця,

І дуже вже пишалася собою,

Що шлях такий уже вона пройшла.

Вже стала впевнена і навіть граціозна,

На інших споглядала звисока,

Кудись поділася вся щирість непідробна,

Все йшла вперед до кращого життя.

Була така вся сповнена азартом,

І непідвладна ні однім богам,

Так захопилася, що не помітила, як раптом

На схилах опинилася Дніпра.

І тут вона спинилась на хвилинку,

Щоб роздивитись велич ту усю,

«Ну що завмерла? Йди сюди, дитинко», -

Старий всміхнувся й руку простягнув.

Спустилася повільно й обережно,

Бо ж геть не знала, що її чека,

Дідусь Дніпро обняв її сердечно

Й разом з собою в подорож узяв.

Кудись поділась враз її гординя,

І зникла впевненість чомусь з її лиця,

Неначе втратила свою минулу силу,

Та все ж іти рішила до кінця.

Старий Дніпро любив її, як доньку,

Підтримував завжди, не ображав,

І теплого одного вечеронька

Він їй безмежне море показав.

Величні хвилі підіймалися угору,

Підштовхуючи жартома одна одну,

«Ходи до нас», - немов вони говорять

І за собою кличуть в глибину.

Не стрималася, крок один ступила,

Ще другий, третій… і пішла на дно,

Завирувало море, забурлило,

Ну от і все, прощай, старий Дніпро.

Життя у морі стало зовсім інше,

Усе чуже і незнайоме скрізь,

І згадувати стала все частіше

Той затишний і дуже рідний ліс.

Хотілось знов почути шелест листя,

Насолодитись спокоєм сповна,

Та шлях назад тепер такий не близький,

Шляху назад уже тепер нема.

Та попри все, вона знайшла оту вершину,

Задля якої весь свій шлях пройшла,

І може зрештою якась її краплина

Все ж попаде колись у океан.