Чари лісу

Було чи ні, ніхто того не знає,

Та люди кажуть, що колись давно

Жінки-чаклунки в селах існували,

Які лиш поглядом могли навести зло.

Одного разу жінка із донькою

Таку чаклунку стріла на шляху,

До себе поманила та рукою

І річ страшну промовила таку:

«Тяжке прокляття висить над малою,

Не мати щастя їй серед людей,

Покличе ліс якось її весною,

У ньому все життя і проведе».

Сказала це і геть пішла швиденько,

Завмерла жінка, сил не має йти,

Дитя притисла що є сил до себе,

Немов закрить хотіла від біди.

Слова злощасні в голові її звучали,

Життя зламалось за одну єдину мить…

Як далі діяти, вона тепер не знала.

Як їй свою Марійку захистить?

Прийшла додому, речі всі зібрала

І переїхала подалі із села,

Дочку свою весь час оберігала,

Про неї завжди дбала, як могла.

Ішли роки, дівчина підростала,

Красива стала, ніби лань струнка,

Про ту історію нічого геть не знала,

Жила, як всі, не відаючи зла.

Але недовго щастя те тривало,

Постукалась у двері їй біда,

Свою матусю рідну поховала

І стала враз Марійка сирота.

І хоч було давно їй вже за двадцять,

Як далі жити не могла вона збагнуть,

Щоб якось привести себе до тями,

В село до подружки надумала майнуть.

Була весна якраз в самім розпалі,

У білі сукні вбралися сади,

І відволікшись трохи від печалі,

Вдихала дівчина ті пахощі пʼянкі.

Щодня ходила милувалась полем,

Спів соловейка слухала в гаю,

Гуляла понад річкою стрімкою

І зустрічала вранішню зорю.

Одного разу забрела вона подалі

І ліс побачила попереду густий,

Пройтись по ньому стало їй цікаво,

Хоч було трохи й боязко самій.

Ще пару кроків - і вона уже на місці,

Густі ялини он вже руки простягли,

Спинилася в задумі на узліссі,

Якіїсь сумніви зʼявились в голові.

Та зрештою наважилась йти далі, 

Красою ліс дедалі вглиб її манив,

Не зчулася, як сутінки настали

І свій туман навколо розлили.

Лишень тепер збагнуть вона зуміла,

Що стежки загубилися сліди,

Розгублено по сторонах кудись гляділа,

Щоб хоч якийсь орієнтир собі знайти.

Але куди не глянь - одні дерева

Взяли її у замкнуте кільце,

Тривожна тиша лоскотала тихо нерви,

Блідим від страху стало їй лице.

Куди іти, уявлення не мала,

Хотілось плакати від відчаю й жаху,

А ніч все ближче й ближче підступала, 

По лісу темінь розпускаючи свою.

Щоб зовсім геть уже не заблукати,

Чекати ранку вирішила тут,

Усілася під деревом кудлатим,

Напруживши щосили зір та слух.

Хвилина кожна вічністю здавалась,

Уява розігралась не на жарт,

За кожним деревом їй постаті ввижались,

З кущів доносився якийсь протяжний храп.

Закрила очі, щоб не бачити нічого,

Схилила голову в задумі до грудей,

Хотілось просто провалитися в дрімоту,