Прокляття

В однім селі жила сімʼя велика,

Дітей аж семеро їм Боженька послав,

Були усі завзяті й працьовиті,

Лишень середній тільки й вмів ловити гав.

Як до роботи, то усе йому байдуже,

Вже краще в затінку поніжитись в садку,

Любив ще попоїсти смачно дуже,

А потім подрімати в холодку.

Якось матуся в ліс його послала

Соснових шпильок трохи нагребти,

З собою ще й обід йому поклала,

Налила в пляшку прохолодної води.

Та щойно він у ліс ступив ногою,

Уже під деревом вмостився відпочить,

Підʼїв обід, запив його водою

І дрімота його спіткала тут же вмить.

Спав солодко, неначе у дитинстві,

Аж раптом голос розбудив його якийсь,

Відкривши очі, він довкола подивився

І вгледів бабцю, що несла на спині хмиз.

«Чого тобі? Нащо мене гукала?», -

Спитався він, насупивши чоло.

«Я, синку, трохи в лісі заблукала,

Допоможи мені потрапити в село».

«Не маю часу я оце тебе водити,

Дійти по стежці зможеш і сама,

І нічого було мене будити,

Весь відпочинок зіпсувала ти, стара».

Бабуся вмить аж на лиці змінилась,

Образа в нім читалася сповна,

На хлопця глянула і майже прошипіла

Йому такі пророчії слова:

«Блукатимеш ти сам тепер по лісу,

Додому шлях не зможеш віднайти,

Дізнаєшся сповна про страх і відчай…

Хай буде так віднині й назавжди!»

Не встиг хлопчина і мигнути оком,

Як постать бабці зникла вдалині,

«Чи не привиділось мені це ненароком?» -

Мелькнула в нього думка в голові.

Набравши у мішок швиденько шпильок,

Додому неквапливо він побрів,

Та завела чомусь його стежина

У непроглядні зарості лісні.

«Це що таке? - подумав він про себе, -

Я ж точно знаю свій додому шлях,

Поки ще світло повертатись треба,

Щоб не настигла ніч у цих кущах».

Пішов назад, звідкіль сюди дістався,

Здавалось, що он там уже село,

Він навіть трохи бігти намагався,

Та вийти з лісу не вдавалось все одно.

Кудись вела його дорога в хащі лісу,

У сутінках ховаючи стежки,

Ще й вітер завивав в деревах грізно,

Що в хлопця аж мурахи по спині.

Спинивсь, не розуміючи нічого,

Та й далі йти не вистачало сил,

Було достатньо шелесту дрібного,

Від страху починало щоб трясти.

Вдивлявся в темряву густу та непроглядну,

Але нічого в ній розгледіти не міг,

Аж вдалині побачив вогник раптом

І що є сил до нього він побіг.

Здавалося, що світло зовсім поруч,

Достатньо ще зробити тільки крок,

Хлопчина став за деревом праворуч,

Щоби розгледіти, що ж там таке було.

Видовище відкрилось неймовірне,

Такого він не бачив навіть в снах:

Біля багаття дід розсівся дивний,

А два вовки покірно спали у ногах.

Мав довгу бороду й скуйовджене волосся,

Одягнений був у якесь хутро,

І хлопцеві навіть на мить здалося,

Що перед ним не хто іний, як чорт.

Не в змозі навіть зрушити із місця,