Суперечка

Посперечались якось Сонце, Дощ та Вітер,

Хто з них найважливіший на Землі,

І щоби якось спір той розрішити,

В людей спитатися надумали вони.

Зустрівся їм на березі рибалка,

Що на піску розмотував сітки,

До нього трійця підійшла поважно

І Вітер став такеє говорить:

«Скажи-но, чоловіче, нам по честі,

Хто з нас найважливіший на Землі?

Кого чекають всі з відкритим серцем?

Кому складають оди та пісні?»

Задумавсь чоловʼяга на хвилинку,

Бо непросте ж то діло - вибирать,

І мовив: «Вітер, ти - мій друг надійний,

Люблю з тобою в море вирушать.

Ти сили надаєш моїм вітрилам,

Додому шлях пришвидшує мені,

Тож, щоби інші там не говорили,

Та ти - найважливіший на Землі».

Всміхнувся Вітер і розправив крила,

Поплескав чоловіка по плечу,

А Дощ та Сонце злобу затаїли

На рибака за відповідь таку.

Коли наступний раз той вийшов в море

В обіймах Вітру, що в вітрилах спав,

Нещадно почало палити сонце,

Немов хотіло спопелить його на жар.

А вже за мить почався Дощ холодний,

Густий і непроглядний, мов стіна.

Рибалка змушений був повертать додому,

Хоч зовсім ще нічого не спіймав.

А знатна трійця вже рушала далі,

Бо ж їхній спір не вирішений ще,

І на узліссі посеред галявини

Помітили вони хлопʼя з мʼячем.

Йому ласкаво усміхнулось Сонце

І солодко промовило слова:

«Скажи мені, будь ласка, любий хлопче,

Хто до вподоби з нас тобі сповна?»

Малий не довго думаючи мовив:

«Найкраще - Сонце, що тут говорить,

З ним завжди тепло й світло. Безумовно,

Без нього ну ніяк не можна жить».

Ще більше засіяло диво-Сонце,

В своїх обіймах хлопця зігріва,

Насупилися Вітер й Дощ натомість,

Малого їх образили слова.

Тож, щойно хлопець став мʼяча ганяти

Під променями Сонця та тепла,

Як з неба раптом Дощ став накрапати,

Слідом за ним і Вітер ще піднявсь.

Засмучений малий побрів додому,

Сьогодні не погратись вже йому,

А наша трійця далі йшла по тому,

Щоби дилему вирішить свою.

Назустріч їм ішов сумний музика,

Схиливши голову понуро до землі,

Його і зупинила диво-трійця

І Дощ почав промови тут свої:

«Допоможи нам, брате, розібратись,

Хто з поміж нас потрібніший усім?

Кого усі завжди вітати раді

Й гостинно запросити у свій дім?»

Зітхнув музика і промовив стиха:

«Люблю я слухати мелодію Дощу,

Вона зажурою і спокоєм покрита,

Під неї я свої пісні пишу».

Дощ аж сплакнув, такі слова почувши,

Митцю натхнення й сили побажав,

Розгнівалися Сонце й Вітер дуже

За те, що їх музика не згадав.

Коли пісняр дістав свою сопілку,

Щоб вторити в такт краплям за вікном,

Почав зриватись дуже сильний Вітер

І завивати на даху кругом.

За ним з-за хмари визирнуло Сонце,

Таке пекуче й грізне, як вогонь,

І ну проміння сипати в віконце,