Чарівні завдання

Жив собі на світі чоловік-бідаха,

Все, за що не брався, завжди йшло не так,

Схилений парканчик і старенька хата,

Про дітей й дружину годі що й казать.

До якогось діла - то йому байдуже,

Краще відпочити, трохи подрімать,

Перейматись чимось не любив він дуже,

Та й навіщо сили марно витрачать.

Якось в літню днину він сидів в садочку,

Голову схиливши, думав про життя:

«Може, все почати з чистого листочка?

Підказав би хтось лиш, де талан той взять».

Всім почав жалітись на свою недолю,

От би десь де щастя взяти й відшукать,

Щоб усе вдавалось, гроші щоб рікою,

Жити та й радіти і біди не знать.

І одного разу хтось йому порадив

Бабцю-чародійку, що жила в ліску,

Люди говорили, зна вона багато,

Може, наворожить щастя і йому.

Рано-вранці вставши, вирушив до лісу,

Дивную хатинку він відразу вздрів,

Біля неї бабця з вʼязанкою хмизу,

Глянула й спитала: «Ти чого хотів?»

«Я хотів би щастя і достаток мати,

Щоб всміхалась доля завжди по життю,

Щоб була дружила і добротна хата,

Чи тобі під силу втілить мрію цю?»

«Може, і під силу, вік живу ж не дарма,

Та не все так просто буде, як гадав,

Якщо три завдання виконаєш вправно,

То отримать зможеш все, що забажав».

Чоловік подумав, почесав затилок:

«Ех, куди подітись. Що треба робить?»

Бабця подивилась знов на нього пильно,

Підійшла й повільно стала говорить:

«Недалеко звідси ліс стоїть прадавній,

В ньому дуб столітній в самоті росте,

Біля нього квітка буде незвичайна,

Маєш її зрізать, щойно розцвіте.

Принесеш ту квітку, інше дам завдання,

Так що не барися, швидше вирушай,

І іще пораду дам тобі останню -

Ні на що уваги там ти не звертай».

Рушив чоловʼяга ліс старий шукати,

Йшов годину-другу, заморився й сів,

Вже хотів, бува, він трохи подрімати,

Та відчув, що дуже сильно зголоднів.

Оглянувсь довкола - хат і не видати,

Тільки чисте поле, що сягає зір,

Вирішив тоді він зерна позбирати,

Пожував їх трохи, так й перекусив.

Знов подався далі, шлях же то не близький,

Ніч його застала в тихому гаю,

Умостився зручно під кущем калини

І заснув так солодко, ніби у раю.

Вранці вмивсь росою, привітався з сонцем,

В заростях малини ягід назбирав,

Щось ситніше зʼїсти був би він не проти,

Тільки де ж ту їжу тут у полі взять?

Аж під вечір врешті він добрів до лісу,

Втомлений страшенно, ледве зводив дух,

Кущ уздрів ліщини, назривав горіхів

Та й пішов в глиб лісу той шукати дуб.

І не зчувся навіть, ніч його настигла,

Темна, непроглядна, мов туман густий,

Стало враз нічого і ніде не видно,

Тільки дивні звуки линуть звідусіль.

Моторошно стало і мороз по шкірі,

Що робити далі - геть думок нема,

Глядь, аж за деревами постать ходить біла,

Той перехрестився і давай тікать.

Біг що має сили хащами густими,

В голові шуміло, серце виліта,

Зупинився трохи, щоб перепочити,