Чаклунка

В одному мальовничому куточку

Стоїть пуста хатина край села,

Про неї люди до сих пір шепочуться,

Мовляв, колись чаклунка там жила.

Збирала роси в кошик на світанку

І розмовляла з зорями вночі,

Сушила зілля дивнеє на ґанку,

Про долю ворожила по руці.

Чи правда то, чи ні - ніхто не знає,

Але історія живе уже віки,

Хатину ту ніхто не зачіпає,

Бояться всі чаклунку розгнівить.

А почалося все давно-давенно,

В селі одна дівчина цім жила,

Звичайна, як усі, була дитина,

Із підлітками бавилась, росла.

Одного разу їй зустрілася бабуся - 

Старенька й сива, зігнута спина,

Спинилася вона біля Марусі

І мовила: «Ходи сюди, мала».

Дівча на мить злякалось, розгубилось,

Повільно до бабусі підійшло,

У грудях серце так скажено билось,

Але назад шляху вже не було.

Старенька усміхнулася привітно

І проронила дивнії слова:

«В собі ти маєш силу неймовірну,

Захочеш взнать її - приходь на край села».

За цим бабуся далі подалася,

Аж поки й зовсім зникла за селом,

Маруся ж, хвилювання вгамувавши,

За нею тихо поплелась слідом.

Сама не памʼятаючи дороги,

Вона прийшла в хатину край села,

«Не помилилась я в тобі, виходить», - 

Усміхнено промовила стара.

С тих пір Маруся часто тут бувала,

Вивчала трави, мазі, молитви,

Весь досвід їй стара передавала,

Який сама скопила за роки.

Час линув - і Маруся підростала,

Ось вже і в школі скоро випускний,

Але стареньку справно навіщала

І дар свій розвивала непростий.

А потім якось враз усе змінилось,

Поїхала навчатись в інститут,

Тепер її село їй тільки снилось,

Життя ж Марусі вирувало тут.

Все рідше стала приїжджать додому,

Забула про хатину за селом,

Старалась бути кращою у всьому,

Отримала з відзнакою диплом.

Та якось звістку з дому надіслали:

“Померла мама. Терміново приїжджай!»

Але на цьому не закінчились печалі,

За місяць й таткові сказала: «Прощавай».

Розбилось серце, пусто стало в домі,

Як жити далі, уявити не могла,

Із цвинтаря вертаючись додому,

Звернула у хатину край села.

Біля подвірʼя зупинилась, озирнулась

І несміливо ще зробила крок,

І раптом сповненою сил себе відчула,

Неначе відступив від неї рок.

Заглянула через віконце в хату,

Все на місцях: і трави, і книжки,

Лише чомусь бабусі не видати,

«Що ж, почекаю», - мовила собі.

Вмостилася на призьбу біля ґанку

Й поринула думками в далечінь,

Згадала, як було в дитинстві гарно,

Шкода, від спогадів лишилась тільки тінь.

Скільки просиділа отак не памʼятає,

Не дочекавшись на бабусю, підвелась,

Поволі у село пошкандибала

Засмучена й знесилена якась.

Дорогою вона зустріла жінку

І запиталася у неї на ходу:

«Ви знаєте, там за селом хатинку?