Поема про Душу

Жила Душа самотня і сердита,

Незадоволена ніколи і нічим,

В її очах журба завжди повита,

І навкруги пустий холодний дім.

Та якось вона мовила: «Доволі!

Час починати вже нове життя!»

І кращої пішла шукати долі

Стривожена, розхристана Душа.

Прокинулася рано на світанку,

Допоки спали ще усі навкруг,

Постояла кілька хвилин на ґанку

Й пішла туди, де поле, ліс та луг.

Ішла туди, де вранці сходить сонце,

Де ниви колосяться золоті,

Й з очей тихенько змахувала сльози,

Чи то від радості, чи, може, від журби.

Отак вона повільно крокувала,

Стежками йшла серед зелених трав,

Аж раптом вітер в полі повстрічала

І смикнула легенько за рукав.

Той зупинивсь й здивовано поглянув:

«Чого тобі? І хто ти взагалі?»

«Та я хотіла би лише спитати

Де можна спокій віднайти Душі?”

Задумавсь вітер і нахмурив брови:

«А що це спокій? Щось про нього я не чув.

Не зустрічався, мабуть, з ним ніколи.

То ж, вибачай», -  і геть собі чкурнув.

Душа зітхнула й поплелася далі,

Дарма, що ще не відала шляху,

«Я впораюсь!» - про себе повторяла

І не помітила, як опинилась на ставку.

Біля води присіла, трохи вмилась,

Заслухалася, як співає птах

І зрозуміла, що вона втомилась,

Бо ж цілий день сьогодні на ногах.

А поруч очерет шумів та манив,

Привстала і до нього підійшла.

«Де можна віднайти життя цікаве?” - 

Спитала в нього майже пошепки Душа.

Високий очерет розправив плечі

І посміхнувся лагідно Душі:

«Навколо завжди є цікаві речі,

А ти, дитинко, краще ляж поспи».

І заспівав старенький колискову:

Таку солодку і таку пʼянку,

Душа не чула ще таких пісень ніколи,

Закрила очі і пішла назустріч сну.

Проспала міцно до самого ранку,

Прокинулася, сповненою сил,

Помилувалась сонячним серпанком

І мовила про себе: «Треба йти».

Спустилась схилом, оминула поле

І забрела вона в зелений гай,

Спинилась на поляні волошковій,

Де соловейко піснь свою співав.

Заслухалась Душа мелодій дивних,

За ними полетіла в небуття:

«Хто так співає, точно знать повинен,

Де на землі щасливіше життя».

Стих соловейко, обернувсь навколо:

«Це хтось до мене зараз промовля?»

«Скажи мені, де є життя казкове?» - 

З надією спиталася Душа.

«А чим наш гай, скажи, тобі не казка?

Якого кращого ще хочеш ти життя?»

І соловейко полетів, ображений,

Йому лиш в слід дивилася Душа.

«Подумаєш, образився співака,

А, може, я свій гай ще знайшла” - 

Розгнівалась й собі Душа-бідаха

І дуже швидко з гаю геть пішла.

День добігав кінця, сідало сонце,

Присіла відпочити і Душа,

Аж ось і місяць виглянув в віконце

І тут вона подумала: «Це - шанс».

«О, ясний місяцю, ти сяєш так високо,

Ти знаєш й бачиш все, що навкруги,

Мені твоя потрібна допомога -