Розділ 13

Його губи ледь помітно ворухнулися.

— Ровена…

Ім’я зірвалося раніше, ніж він встиг його зупинити.

Дівчина нахилила голову, здивовано, але без страху.

І тоді він побачив інше.

Не лише очі.

Риси. Лінію підборіддя. Тінь усмішки, яку він знав краще, ніж власне відображення. Його серце стиснулося ще сильніше.

Ні. Не вона.

Він повільно перевів погляд на трон.

— Хто це? — тихо спитав він.

Король не відповів одразу.

Його обличчя напружилося, ніби він давно знав, що цей момент настане.

— Ліано, тікай, — сказав Леонард різко.

У залі запала тиша.

Дівчина завмерла.

А Джеремая вже не дивився на короля. Він дивився на неї. І пазл складався повільно, болісно, невідворотно.

Ровена. Пологи. Її раптова “хвороба”. І мовчання, яке тривало двадцять років.

— Ти… його донька, — видихнув він.

Це було не питання. І не звинувачення. Це було усвідомлення.

Гірке, як кров у роті. Темрява біля його плечей здригнулася, ніби відчула той самий удар. Світло впало на Ліану.

Темрява біля Джеремаї ледь здригнулася. Він подивився на неї. І раптом… засміявся.

Вперше за багато років. Сміх був тихий. Але в ньому не було радості. Лише злість. Лише гірке розуміння.

Він дивився на неї так, ніби бачив не тільки її.

Ніби бачив минуле.

Ніби бачив правду, яка завжди була перед очима, але яку він не хотів помічати.

Його усмішка стала холоднішою.

— Ось як… — тихо сказав він.

Він повільно повернув голову до короля.

— То скільки часу ти крутив з нею за моєю спиною?

У залі стало ще тихіше.

Леонард стиснув щелепу.

— Джеремає… — сказав він хрипко. — Мені шкода. Я знав, що ти її кохав.

Пауза.

— Але коли ми дізналися про пророцтво… ми всі були налякані. Ми збилися з дороги.

Джеремая дивився на нього довго.

А потім тихо видихнув.

І в цьому видиху було більше втоми, ніж злості.

— Я її не кохав.

Слова впали важко, наче камінь у воду.

У залі пройшов шурхіт.

— Я мав одружитися з нею, бо так вирішили ваші радники, — продовжив він спокійно. — Бо союз, бо титули, бо землі.

Його погляд став темнішим.

— Вона хотіла влади. Багатства. Вона мріяла підкорити світ і бачити, як він схиляється перед нею.

Пауза.

— Я це бачив. І зневажав її за це.

Його очі ковзнули по королю.

— Але всі вирішили, що це кохання. Бо так простіше пояснити чужу долю.

Він ледь усміхнувся.

— Ви навіть не знали, кого зраджуєте.

Джеремая дивився на короля довго.

Його усмішка стала повільною, майже задумливою.

— Знаєш… — тихо сказав він. — У мене був окремий план помсти для тебе.

Пауза.

Він повільно схилив голову, ніби розглядав думку, що щойно змінилася.

— Але зараз… — продовжив він майже шепотом, — я зрозумів, що доля щедріша, ніж я думав.

Його погляд ковзнув по залі.

— Бо одним рухом я можу помститися і тобі… і Ровені.

Він ледь усміхнувся.

— І це звучить значно краще.

Темрява біля нього заворушилася.

— Твій рід, королю… ваша кров так боялася забруднитися.

Він нахилив голову, ніби розглядаючи його вперше.

— Цікаво, що ти відчуєш, коли твоя дочка… породить мого спадкоємця.

Його погляд повільно перемістився до Ліани.

Вона завмерла.

Серце калатало так голосно, що, здавалося, його чують усі.

Лише кілька хвилин тому вона думала, що її життя буде коротким і тихим поруч із чоловіком, якого їй нав’язали.

Вона боялася того шлюбу.

Але тепер зрозуміла — це було б милосердя.

Бо тепер вона не знала, що на неї чекає.

— І щоб ти не турбувався, — додав Джеремая спокійно, повернувшись до короля. — Я подбав, щоб той чоловік випадково не залишив після себе спадкоємця.

Його усмішка була холодною.