Розділ 12

Ліану ввели до малої зали, щоб вона провела трохи часу з майбутнім чоловіком.

Він говорив занадто голосно, занадто близько нахилявся, і від його запаху вина й різких пахощів паморочилося в голові.

— Роздягнися, — сказав він раптом, ніби це було звичною справою. — І ляж.

Ліана завмерла.

Їй хотілося відступити. Сказати “ні”. Втекти.

Але вона знала, що має слухатися. Вона лише пошкодувала, що не випила більше вина, яке їй подали перед цим. Можливо, тоді було б легше не думати.

Чоловік підніс келих до губ.

І саме в цей момент різко захрипів.

Його пальці здригнулися, келих вислизнув і розбився об підлогу.

Він схопився за горло.

І впав.

Ліана скрикнула.

— Допоможіть!

Вона кинулася до дверей.

— Охорона!

Ніхто не відповів. Коридори були дивно порожні. Тиша стояла така густа, ніби замок затримав подих.

Серце билося швидше. Вона підняла спідницю й побігла до головної зали. Але не дісталася до великих дверей.Зупинилася біля бічного входу.

Вона стояла за дверима довше, ніж планувала. Спершу хотіла лише перевірити, що відбувається в залі. Але голос незнайомця змусив її завмерти.

Вона чула його слова.

Про темряву.
Про Чистилище.
Про зраду.

Чула, як він говорив так спокійно, ніби смерть і роки болю були для нього звичайною розмовою.

І чим довше вона слухала, тим холодніше ставало повітря навколо.

Наче літо залишило цей замок.

Наче ніч стояла зовсім поруч.

Вона не бачила його обличчя чітко, лише силует серед світла і темряви.

Але відчувала його присутність.

Вона зрозуміла це раніше, ніж він повернув голову.

Його слова раптом урвалися.

Тиша в залі стала густою.

І тоді він заговорив знову.

Тихо.

— Не люблю, коли мене підслуховують.

Ліана здригнулася.

Його голос не був гучним, але дістався до неї так, ніби він стояв зовсім поруч.

Пауза.

— Я люблю говорити на всю аудиторію.

Його голова повільно повернулася в бік дверей.

І хоч вона стояла в тіні, їй здалося, що він дивився прямо на неї.

Серце Ліани пропустило удар.

Вона завмерла.

І вперше зрозуміла, що страх може бути тихим.

Вона відступила б.

Справді відступила б.

Але раптом щось холодне ковзнуло по її спині.

Наче вітер.

Наче тінь.

Наче темрява сама вирішила, що вона має зробити крок уперед.

Ліана не рухалася — і все ж відчула, як ноги самі ступили вперед.

Повітря навколо стало густішим.

Темрява ніби обгорнула її плечі, м’яко, але невідворотно, і підштовхнула до дверей.

Ще крок.

І ще.

Вона не розуміла, чому йде.

Лише знала, що зупинитися не може.

Двері відчинилися.

Світло зали впало на неї.

І тепер він бачив її.

Темрява навколо нього завмерла, ніби теж чекала.

Вона обернулася.
Їхні погляди зустрілися.

І він зрозумів.

— Ти… — прошепотів він.

Не їй.
Минулому.