Розділ 11

Темрява зірвалася з підлоги, мов хлист, і стиснула його горло.

Разом із ним завмерли всі.

Крики обірвалися.

Подихи стихли.

— Тихо, — сказав Джеремая.

Голос був негучний, але в ньому було щось, що не дозволяло не слухатися.

— Зараз я говорю.

Темрява трохи послабила хватку, але ніхто не міг вимовити ні слова.

Він подивився на них по черзі.

На короля.
На Роланда.
На тих, хто колись був його світом.

— Так, це я, — сказав він спокійно. — Джеремая.

Пауза.

— Я повернувся.

Він злегка нахилив голову.

— Ви думали, що здихалися мене так легко.

Ледь помітна усмішка.

— Але ні.

Його пальці ковзнули по руків’ю меча.

— Я повернувся.
І разом зі мною — темрява.

Він підвів погляд.

— Тільки тепер я значно сильніший.

Тиша стискала залу.

— І знаєте що? — тихо сказав він. — Я навіть вдячний вам.

Темрява навколо нього ледь здригнулася.

— Бо саме завдяки вам я став тим, ким є.

Він відкинувся на спинку стільця.

— У Чистилищі не було порталів, які можна було зачинити.

Його голос став тихішим.

— Там була лише темрява. Вона жила в землі, у камені, в повітрі. Вона просочувала коріння дерев, робила їх чорними, гіркими на дотик. Вона текла в жилах істот, що повзали між руїнами.  І вона жила в магах, яких туди кидали.

Він дивився на них, не кліпаючи.

— Я не навчився створювати темну магію.

Ледь помітна усмішка.

— Я навчився її витягувати. З людей.  З монстрів.  Навіть із самих дерев, коли вони гнили зсередини.

Його голос став холоднішим.

— Кожного разу темрява не зникала. Вона переходила в мене. Осідала під шкірою, мов попіл.

Він провів пальцями по передпліччю, де під тканиною ледь ворухнулася тінь.

— І з часом я зрозумів. Я більше не той, хто бореться з темрявою. Я і є темрява.

Тиша була така густа, що чути було лише краплі крові.

— І тепер я повернувся, — сказав він.

Погляд його став важким.

— І в мені більше темної сили, ніж у будь-якого мага до мене. Темрява навколо нього повільно здійнялася, ніби відгукуючись на його слова.

І вперше за багато років його друзі дивилися на нього не як на хлопця, якого знали. А як на щось, що вони самі створили. 

І тепер, повернувшись у свій світ, він ніс у собі більше темної сили, ніж будь-який маг до нього.

Наче чаша, заповнена до краю.І світ ще не знав, що станеться, коли вона переповниться.

Джеремая повільно випростався на стільці. Його погляд повільно ковзнув столом. Темрява навколо нього трохи стихла, ніби слухала.

— Ну що ж, — тихо сказав він. — Я не буду жорстоким.

Його голос був майже м’яким.

— Я дам вам слово. Можливо… ваші пояснення ще щось значать для мене.

Темрява відступила від їхніх горл, і подихи в залі знову стали чутними.

Першим заговорив король.

— Джеремає… ми не хотіли… ти не розумієш… було пророцтво…

— Та відьма сказала, що ти знищиш усе, — перебив Роланд. — Король тоді ще не був королем, але двір уже знав. Ми боялися…

— Нас змусили, — додав хтось із них. — Це було рішення ради…

— Ми думали, що рятуємо королівство…

Голоси накладалися один на одного, змішувалися в один розгублений, тремтячий шум.

Джеремая дивився на них мовчки.

Довго.

Поки слова не почали гаснути самі. Поки вони не зрозуміли, що говорять у порожнечу.

І тоді він ледь усміхнувся.

— Знаєте що?

Він повільно підвівся.

— Мені байдуже на ваші слова.

Тиша різко стала важкою.

— Я пожартував, коли сказав, що дам вам шанс.

Його голос був спокійний, але в ньому не залишилося нічого людського.

— Але не думайте, що я просто вас уб’ю.

Він зробив крок до столу.

— Смерть — занадто легка.

Його погляд зупинився на Роланді.

— До речі… шкода, що сталося з вашим сином.