Розділ 10

Зала була залита світлом. Двері розчинилися з глухим ударом. Спершу ніхто не звернув уваги. Потім один із музикантів збився. Потім стихли розмови.

На порозі стояла чорна постать.

Темрява за його спиною ковзала по підлозі, мов дим.

Один із солдатів ступив уперед.

— Хто ти такий—

Він не договорив.

Темрява рвонула вперед.

Одним рухом вона пройшла крізь ряди охорони, ніби крізь туман. Люди навіть не встигли крикнути — з них ніби витягнули щось невидиме, і вони осіли на підлогу, мов порожні оболонки.

Тиша впала важко.

Джеремая повільно зробив крок у залу.

Ще один солдат кинувся вперед із мечем. Він дивився на тіла без жодного виразу.

— Так нудно, — тихо сказав він. — Ніяких веселощів від вбивства.

Він витягнув меч.

І цього разу пішов сам.

Перший удар був різким — лезо розсікло повітря і горло водночас. Кров вихлюпнулася на підлогу, гаряча й темна.

Другий солдат спробував блокувати. Метал дзенькнув, але рука Джеремаї була сильнішою. Лезо прослизнуло під щит і увійшло в груди. Коли він вирвав меч назад, кров потекла по руків’ю, тепла, липка.

Третій кинувся з криком. Джеремая відхилився, різко повернув корпус і ударив знизу. Лезо увійшло під ребра, і крик обірвався, захлинувшись у власній крові.

Він ішов далі.

Не швидко.

Не в люті.

Просто впевнено.

Коли останній солдат упав, зал уже кричав. Люди схоплювалися, хтось намагався тікати до дверей. Темрява розлилася по підлозі, мов чорна вода. Вона торкнулася тих, кого він хотів залишити.

І вони завмерли.

Тінь біля його плеча різко сіпнулась, і повітря розрізав звук, ніби тканину розірвали навпіл. Солдат упав, навіть не зрозумівши, що сталося.

І тоді почалася паніка.

Гості підхоплювалися із місць, хтось кричав, хтось намагався бігти до дверей.

Темрява розлилася по підлозі, мов чорна вода. Вона ковзнула між столами, торкнулась ніг тих, хто тікав — і ті завмерли.

Наче їх прив’язали до підлоги.

Джеремая йшов повільно між ними.

Люди, які не мали до нього стосунку, прослизали повз нього, задихаючись від страху, навіть не розуміючи, чому він їх не чіпає.

Бо він прийшов не за ними.

Темрява розступалася перед ним, мов слухняний звір.

Його погляд ковзнув по залі.

І зупинився.

На столі, де сиділи вони. Його друзі. Його минуле. Його зрада.

Він зупинився перед ними.

Тиша стала майже нестерпною.

— Сидіть, — сказав він тихо.

І темрява притиснула їх до місць.

— Сьогодні ніхто не тікає.

Він повільно підняв очі.

— Сьогодні ми згадаємо, як усе почалося.

Темрява ще повзла по підлозі, коли Джеремая повільно підсунув ногою стілець.

Він перевернув його, поставив рівно і сів посеред зали, ніби це була не різанина, а звичайна розмова.

Меч він поклав на коліна.

Кров із леза тихо капала на камінь.

— Джером… — голос короля зірвався. — Як… це… неможливо…