Розділ 9

Гості почали прибувати ще до полудня.

Карети підкочували до палацу одна за одною, колеса хрустіли по гравію, а слуги поспішали відкривати дверцята, вклоняючись так низько, ніби від цього залежало їхнє життя. Лорди сходили сходами у своїх найкращих плащах, жінки блищали коштовностями, і в повітрі стояв запах парфумів, воску й політики.

Сміх лунав голосно, надто голосно, ніби кожен намагався перекричати тривогу, що повзла під шкірою цього дня.

Королева стояла біля входу до бальної зали, сяючи так, як не сяяла роками.

Вона усміхалася кожному, торкалася чужих рук, нахиляла голову в бездоганно відпрацьованих поклонах.

— Ласкаво просимо, лорде Ремонд. Для нас честь бачити вас тут.
— Графине, ви сьогодні просто неперевершені.
— Сподіваюся, дорога була легкою?

Її голос був теплий, очі — холодні.

Сьогодні вона отримувала те, чого хотіла: союз, владу, контроль.

І вона виглядала щасливою.

Майже щиро.

Десь далеко від цієї метушні, у верхніх покоях, Ліана сиділа перед дзеркалом.

Свічки тремтіли у срібних підсвічниках, відкидаючи м’яке світло на її сукню. Білий шовк лежав на ній важко, мов чужа шкіра. Руки були складені на колінах, пальці стиснуті так, що кісточки побіліли.

Служниці стояли тихо, майже не дихаючи.

Ніхто не знав, що сказати нареченій, яку ведуть не до шлюбу, а до вироку.

Знизу долинала музика.

Гості вже заповнювали зал.

Священник, певно, стояв біля вівтаря й чекав, коли приведуть наречену, щоб вона повторила слова, які зв’яжуть її життя з чужим.

— Панно… — тихо сказала одна зі служниць. — Скоро час.

Ліана підняла очі на своє відображення.

На мить їй здалося, що дивиться не вона.

Що це просто ще одна дівчина в чужій сукні, у чужому житті, в чужій історії.

Вона повільно підвелася.

— Добре, — сказала вона.

І голос її прозвучав спокійно.

Наче вона не йшла на власну загибель.

— Ведіть.

Зала гуділа від голосів, музики й келихів.

Свічки горіли яскраво, відбиваючись у сріблі та золоті, і слуги безупинно підливали вино. Лорди сміялися, обговорювали союзи, врожаї, новини. Хтось піднімав тости за корону, хтось — за нові землі, хтось — за молодят.

І хоча церемонія вже завершилася, святкування лише починалося.

Гості не поспішали розходитися.
Музиканти грали швидші мелодії, келихи знову піднімалися, і навіть ті, хто ще вдень говорив про політику, тепер сміялися так голосно, ніби це був звичайний бенкет, а не чийсь вирок.

Ліана сиділа поруч із чоловіком, якого тепер мусила називати своїм.

Вальден говорив із гостями, сміявся, торкався її руки так, ніби вона була черговою прикрасою до столу.

Її пальці лежали нерухомо на скатертині.

Вона майже не пам’ятала, як вимовляла клятви.

Не пам’ятала, як дивилася на священника.

Не пам’ятала, як підписувала документ.

Наче це сталося не з нею.

Наче вона дивилася на себе здалеку.

Навколо говорили, їли, жартували.

А вона сиділа в центрі цього шуму й відчувала лише порожнечу.

— Ви дуже тихі сьогодні, дружино, — прошепотів Вальден, нахиляючись до її вуха.

Його подих пах вином і чимось гнилим.

Вона не відповіла.

Бо не знала, що сказати людині, яка тепер володіла її життям.

Свято тривало.

Люди пили, сміялися, починали танцювати.
Зала ставала дедалі гучнішою, дедалі теплішою, наче тут святкували початок чогось великого.

Лише для Ліани це було закінченням.

Коли нарешті до неї підійшли служниці, музика все ще грала.

— Пані… час.

Це слово прозвучало як вирок.

Ліана підвелася, відчуваючи, ніби підлога під ногами чужа.

Коридори палацу здавалися темнішими, ніж удень. Свічки відкидали довгі тіні, що тягнулися за нею, мов руки.

Зала позаду все ще шуміла.

Сміх долітав аж сюди.

Наче святкували не її шлюб, а її зникнення.

Коли двері до покоїв відчинилися, вона зупинилася на порозі.

У кімнаті горіло лише кілька свічок.

Ліжко було застелене білим.

Надто білим.

Наче хтось намагався зробити цей момент чистішим, ніж він був насправді.

Ліана повільно вдихнула.