Палац гудів, мов вулик.
Слуги бігали коридорами з рулонами тканин, кошиками квітів і срібними тацями. У дворі вже встановлювали дерев’яні арки, які мали обплести білими трояндами, а кухні працювали без перепочинку — запахи кориці, смаженого м’яса й меду змішувалися в гарячому повітрі.
Весілля доньки короля мало стати подією, що зміцнить союз і принесе короні нові землі.
Принаймні так говорили вголос.
У швейній залі швачки працювали без зупинки. Біла сукня лежала на столі, мов чиясь чужа доля — надто важка, надто тиха.
У бальній залі встановлювали столи. Свічки вже розставили, і коли їх запалять, зал має виглядати теплим, урочистим, святковим.
Наче це справжнє весілля.
Наче наречена йде туди добровільно.
Бо навіть тут, серед золота й музики, новини про зіпсовані врожаї вже просочувалися, мов холод крізь щілини.
Музиканти пробували інструменти.
Ноти лунали радісно, але якось порожньо.
Наче святкування відбувалося наперекір чомусь темному, що вже повзло світом.
У покоях Ліани служниці розкладали тканини для примірок, стрічки, прикраси й коробочки з перлами.
— Весілля буде прекрасне, — сказала одна з них, піднімаючи фату до світла. — Усі говорять, що такого ще не бачили.
— Лорд Вальден щедрий чоловік, — сказала одна зі швачок, не піднімаючи очей.
— Щедрий? — тихо пирхнула інша. — Кажуть, його дружини не живуть довше кількох місяців.
— Тсс. За такі слова можна й язика позбутися.
У покоях Ліани служниці розчісували її волосся, заплітаючи м’які хвилі й приколюючи срібні шпильки.
— Ви будете дуже гарні, панно, — сказала одна, намагаючись усміхнутися.
Ліана дивилася у дзеркало.
Обличчя було її.
Але погляд — чужий.
— Гарною бути легко, — тихо сказала вона. — Важче залишитися живою.
Ніхто більше не говорив.
Ліана дивилася у вікно.
У саду ще цвіли троянди.
Але вона не могла позбутися відчуття, що повітря стало важчим.
Наче перед бурею.
— Прекрасне… — повторила вона тихо.
І чомусь згадала слова, які ще ніхто не вимовляв уголос:
Що деякі свята влаштовують не для радості.
А щоб заглушити страх.