Розділ 8

Новини прийшли не в тронний зал.

Вони прийшли на чаювання.

У галереї пахло жасмином і випічкою. Срібні ложечки тихо дзвеніли об порцеляну, а придворні дами сиділи півколом, ніби все в королівстві було спокійним і правильним.

— Кажуть, цього сезону у столиці носять рукави ще ширші, — зітхнула молода графиня, розправляючи складки своєї сукні. — Я ледве проходжу у двері.

— Це мода, — спокійно відповіла баронеса. — Страждання заради краси завжди були ознакою доброго тону.

— А ще кажуть, що принцеса з південного двору знову відмовила нареченому, — додала інша, з посмішкою, що обіцяла нову порцію пліток. — Вона хоче чекати на кохання.

— Кохання — це розкіш, яку можуть дозволити собі лише ті, хто не має обов’язків, — сухо мовила стара леді з віялом. — У нас інші пріоритети.

Ліана сиділа біля вікна з чашкою, до якої майже не торкалася. Її ім’я вже кілька разів прозвучало в розмовах, але дами робили вигляд, що не дивляться на неї прямо.

— До речі, — обережно мовила одна з фрейлін, — чи правда, що її Величність уже визначила нареченого для принцеси?

Кілька голів одразу схилилися ближче.

— Я чула, що союз буде дуже вигідний, — сказала баронеса. — Землі, торгівля, військо…

— І вік, — тихо додала інша, і кілька дам стримано засміялися.

— Ну, зрештою, чоловік має бути надійним, а не юним, — сказала стара леді, піднімаючи чашку. — Юність швидко минає, а титули залишаються.

Ліана відчула, як її пальці міцніше стискають фарфор.

Розмова вже почала стихати, коли баронеса раптом нахилилася вперед і знизила голос:

— Кажуть, він навіть не кричав, — прошепотіла одна з дам, нахиляючись ближче. — Просто зупинився посеред двору. Меч випав з рук, і він упав так тихо, ніби земля сама забрала його.

— Лікарі казали, що кістки цілі, — додала інша. — Але ноги не слухаються. Ніби щось… вимкнуло їх.

— Наче хтось забрав у нього силу, — тихо мовила стара леді.

По столу прокотився нервовий подих.

— А з полями ще гірше, — продовжила баронеса. — Спершу просто почорніли стебла. Люди думали — хвороба. Потім земля стала липкою, мов після дощу, хоча не було жодної краплі.

Вона нахилилася ще ближче.

— А коли селяни спробували зібрати колосся… воно розсипалося в руках. Чорна каша, що смерділа, мов могила.

Хтось тихо охнув.

— Кажуть, птахи не сідають там, — прошепотіла молода дама. — І навіть собаки обходять поля стороною.

— І вночі земля парує, — додала інша. — Наче щось гниє під нею.

Тепер ніхто вже не посміхався.

— Це не неврожай, — тихо сказала стара леді. — Це знак.

Ліана відчула, як холод повзе по її спині.

— Знак чого? — прошепотіла графиня.

Стара леді повільно підняла очі.

— Того, що щось повернулося.

Ліана дивилася на чай у своїй чашці, де відбивався місяць за вікном.

І відчула дивне, холодне передчуття.

Наче ця темрява вже колись була поруч.

— До речі, — сказала баронеса, розмішуючи чай, — моя сестра писала, що селяни на півночі бачили якийсь дивний розрив у лісі. Казали, ніби портал.

Кілька дам засміялися.

— Портал? — пирхнула графиня. — Їх не було двадцять років.

— Люди завжди щось вигадують, — знизала плечима інша. — Особливо коли темно і страшно.

— Напевно, просто туман або вогник болотяний, — додала стара леді. — Або випили зайвого.

— Або привидів собі надумали, — підсумувала баронеса, і сміх прокотився столом.

Служниця тихо увійшла до зали й схилилася:

— Її Величність просить принцесу пройти до швачок. Починаються примірки весільної сукні.

Дами одразу ожили.

— О, це так хвилююче…
— Весілля року…
— Усі двори говоритимуть про нього…

Ліана підвелася.

І вперше відчула, що це не підготовка до шлюбу.

Це підготовка до бурі.