Розділ 6

Джеремая прокинувся різко.

Першою думкою було: темрява.

Але замість неї — світло. Тьмяне, ранкове. Запах дерева, старих тканин і чогось теплого, знайомого.

Він лежав нерухомо кілька секунд, ніби боявся поворухнутися, щоб не прокинутися знову там.

Не Чистилище.

Тиша дому.

Він повільно сів на ліжку, провів рукою по обличчю, ніби перевіряючи, чи все ще тут. Потім почув звук унизу.

Метал тихо дзенькнув. Дверцята печі скрипнули. Хтось рухався кухнею.

Джеремая підвівся насторожено, ніби чекав нападу. Звичка, яку він уже не міг скинути.

Він спустився сходами майже безшумно. І завмер у дверях кухні.

Марта стояла біля столу, поправляючи тарілки. На плиті парувала сковорода, а на столі вже стояли миска, хліб і глиняна кружка.

Вона обернулась. І одразу усміхнулась — так, ніби це було найзвичайніше ранкове видовище у світі.

— Сідай, паничу, — сказала вона тихо. — Охолоне.

На столі лежало саме те, що він любив колись. Яєчня з зеленню, хліб з медом.

І кава. Більше молока, ніж самої кави.

Він завмер на мить.

Потім тихо видихнув і сів.

— Ти ще досі пам'ятаєш, — сказав він.

Марта лише знизала плечима.

— Деякі речі не забуваються.

Він узяв кружку і зробив ковток. Тепло розлилося в грудях, дивне і майже болюче. Він ледь усміхнувся.

Марта дивилась на нього уважно. На чистий одяг. На темні кола під очима. На руки. На шрами.

Вона завмерла.

Від зап’ясть до плечей шкіра була перетята тонкими білими лініями, подряпинами, слідами укусів, які не могли залишити звичайні звірі.

— Де ж ти був, паничу?.. — прошепотіла вона.

Він мовчав кілька секунд.

Потім поставив кружку.

— У Чистилищі, — сказав просто.

Марта не перепитала. Вона лише повільно сіла навпроти.

— І… що тепер?

Він подивився на неї вперше прямо.

— Тепер я хочу знати, що сталося тут.

Пауза.

— І що сталося з моїми так званими друзями.

Слова прозвучали тихо. Надто тихо.

Марта хотіла відповісти одразу, але раптом відчула щось дивне.

Ніби з кімнати зникло тепло.

Вогонь у печі все ще горів, кава ще парувала, але повітря стало холодним, важким, густішим.

Вона подивилася на Джеремаю. Тінь біля його плечей ніби потемніла, стала щільнішою, наче сама темрява повільно стікала до нього і обгортала його, мов плащ.

Він сидів нерухомо. Лише очі були живі. Темні.

І в них уже не було хлопця, що колись біг коридорами цього дому.

Марта ковтнула.

— Я розповім, паничу, — тихо сказала вона. — Усе, що знаю.

Бо тепер вона розуміла:

Він повернувся не просто додому.

Він повернувся по відповіді.

І по помсту.

Тієї ж ночі, далеко від палацу й доріг, у глибині північного лісу повітря раптом здригнулося.

Спершу це був лише шурхіт у кронах, ніби вітер заблукав між гіллям.

Потім земля під корінням затремтіла.

Простір перед старим каменем зім’явся, наче тканина, і з тріском розійшовся чорний розрив.

Портал відкрився різко, без світла, без полум’я — лише густа темрява, що дихала, мов жива.

На мить з нього вирвалися постаті — викривлені, голодні, з очима, що не знали дня.

Вони ступили на землю, понюхали повітря, ніби вперше за роки.

А потім розрив схлопнувся.

Ніби його й не було.

Ліс знову став тихим.

Але тиша вже не була такою, як раніше.

Бо світ почав тріскатися.