Розділ 5

Ліана зачинила двері обережно, ніби боялася, що навіть дерево може її видати.

Коридор стих. Кроки служниць розчинилися десь у глибині палацу.

Вона швидко підійшла до столу і розгорнула згорток тканини, який ховала під плащем.

Всередині лежали книги. Старі. Потерті. Без королівських печаток. Вона знала, що їх не можна було брати.

Знала, що половину цих текстів мали спалити ще багато років тому. Але вони залишилися в закутку бібліотеки, куди майже ніхто не заходив.

Книги про магію. Про тих, хто колись міг закривати портали. І тих, хто відкривав їх. Про темну силу, яку королівство назвало забороненою, а згодом — вигаданою. Про історію, яку намагалися стерти.

Ліана провела пальцями по обкладинці однієї з них.

Пил лишився на шкірі, мов попіл.

— Якщо вони це приховують… значить, бояться, — прошепотіла вона.

Кіт стрибнув на стіл і обнюхав книги, ніби перевіряючи, чи не кусаються вони.

Ліана відкрила першу.

Сторінки були щільні, пожовклі, і чорнило на них місцями вицвіло.

“Темна магія не виникає сама. Вона народжується там, де її намагаються знищити.”

Ліана повільно видихнула. Вона не знала, чому ці слова лякають її більше, ніж повинні.

І саме в цей момент у двері постукали.

Королева увійшла повільно, ніби це була її власна кімната, хоча замок вже давно належав їй і всі це знали. Вона тут головна і всім керує. Шовк її сукні тихо шурхотів по підлозі.

— Ти зайнята? — запитала вона, не чекаючи відповіді.

Ліана підвелася.

— Ні, ваша величносте.

— Добре, — королева підійшла ближче. — Тоді слухай уважно.

Пауза.

— Через місяць ти виходиш заміж.

Слова впали, як камінь у воду.

Ліана завмерла.

— За кого? — тихо спитала вона.

— Лорд Вальден. Багатий. Впливовий. Має землі на півночі. Королівству це вигідно.

Ім’я вдарило сильніше, ніж саме слово “заміж”.

Вальден.

Ліана знала, що одного дня її віддадуть. Це було питання часу, не вибору.

Але не так.

Не за нього.

Про Вальдена говорили пошепки навіть у палаці. Його дружини ніколи не жили довго. Одну знайшли в покоях холодною вже за кілька місяців після весілля. Інша “захворіла” так раптово, що лікарі не встигли навіть пояснити, чим.

У народі про нього жартували гірко:

“У Вальдена дружини дохнуть, як мухи.”

Ліана тоді сміятися не могла.

І тепер — теж.

Вона відчула, як у грудях щось стислося. Це був не страх навіть.  Це було відчуття вироку.

— Саме тому він надійний, — холодно відповіла королева. Вона повільно пройшлася кімнатою, ковзаючи пальцями по спинці крісла.

— А ще добре, що старий уже майже сліпий до жіночих дрібниць, — додала вона з ледь помітною усмішкою. — Не помітить, що ти вже не цнотлива.

Ліана завмерла.

— Ти маленька хвойда, вся у свою матір, — тихо кинула королева, ніби це було щось буденне, навіть не варте гніву.

У грудях у Ліани щось різко обірвалося.
Пальці самі стиснулися в кулаки.

Ліана вперше не стрималася.

— Батько має про це знати.

Королева ледь усміхнулася.

— Твій батько давно не бере участі в державних справах.

— Я не річ, щоб мене віддавати, — голос Ліани затремтів, але вона не відвела погляду. — Я не можу просто стати платою за союз. Я не цуценя, яке можна передати з рук у руки.

Королева повільно підійшла ближче.

Її усмішка стала тоншою.

— Ой, дорогенька, — тихо сказала вона. — Своє цуценя я люблю і плекаю.

Вона нахилилася ближче до Ліани.

— А тебе я ледве терплю.

Ліана відчула, як холод пройшов по спині.

— Ти лише нагадування про помилку, яку твій батько зробив багато років тому, — холодно сказала королева. — Ти копія своєї матері.

Ліана стиснула пальці в кулак.

— Я не помилка, — тихо відповіла вона.

Королева ледь підняла брову.

— Мій батько кохав мою матір, — продовжила Ліана, вже твердіше. — Єдина його помилка була не вона.

Пауза.

— Його помилка — це був ваш шлюб.

Тиша впала важко.

Королева дивилася на неї кілька довгих секунд.

Усмішка зникла.