Розділ 4

— Де ж ти був?… — прошепотіла вона. — Як… як це можливо?…

Її голос тремтів.
У ньому було двадцять років чекання.

Джеремая дивився на неї мовчки.

Стіни дому, запах воску, скрип старого дерева — усе це було знайоме. Надто знайоме.

— Довго, — сказав він нарешті.

Лише одне слово.

Марта зробила крок уперед.

— Ти поранений… голодний… Господи, ти ж… —

— Марто.

Він сказав це тихо, але в голосі було щось таке, що змусило її одразу замовкнути.

Він не дивився їй у вічі.

— Приготуй кімнату, — сказав він. — І ванну.

Пауза.

— Я втомився.

Це звучало просто.
Але за цими словами стояли роки.

Марта кивнула швидко, витираючи сльози фартухом.

— Зараз, паничу. Зараз усе буде…

Вона поспішила сходами вгору, ніби боялася, що він передумає і зникне.

Джеремая залишився в холі сам.

Кімната майже не змінилася.

Ті самі важкі штори, те саме вікно, крізь яке колись було видно сад. Лише пил ліг на меблі тонким шаром часу.

Джеремая зайшов повільно, ніби боявся зрушити спогади, що ще трималися тут у повітрі.

Він зупинився біля стіни.

Там, на старому гаку, висів меч.

Не бойовий. Навчальний. Сталь трохи потемніла, руків’я потерлося від рук.

Він простягнув пальці й торкнувся його.

Холод металу віддався в долоні.

І світ раптом хитнувся.

Сонце било просто в очі.

Юний Джеремая стояв посеред тренувального двору, сердито стискаючи дерев’яний меч. Він був молодший. Худіший. І розлючений тим, що його змусили тут бути.

— Ти тримаєш його не так.

Голос був упевнений, але не зверхній.

Джеремая обернувся.

Перед ним стояв хлопець у простому одязі, але з тією поставою, яку не навчиш — із нею народжуються.

— А ти звідки знаєш принцику? — буркнув Джеремая.

Хлопець усміхнувся.

— Просто Лео.

Джеремая пирхнув.

— Тоді не вчи мене.

— Я не вчу, — відповів той спокійно. — Я показую.

І не питаючи дозволу, взяв другий меч і став поруч.

— Якщо хочеш Джеремая, можемо разом отримати на горіхи від наставника.

Джеремая дивився на нього ще секунду.

Потім усміхнувся.

Вперше того дня.

— Можна просто Джером.

Десь біля стін двору наставник уже кричав на когось іншог, аж раптом звернув увагу на них

— Ти знову відкрився, — сказав Леонард, відступаючи на крок.

— А ти знову надто розумний, — відказав Джеремая, намагаючись не показати, як важко дихає.

Вони кружляли один навколо одного, дерев’яні мечі дзенькали, вибиваючи ритм, який наставник називав “жалюгідним”.

Лео усміхався.

Завжди усміхався.

— Якщо нас зараз не виженуть, я сьогодні виграв.

— Якщо нас зараз не виженуть, я тебе повалю, — буркнув Джеремая.

— Спробуй.

Він кинувся вперед, і цього разу удар був точніший. Леонард не встиг ухилитися, і обидва з глухим сміхом повалилися в пісок.

Наставник щось гаркнув, але вони вже не слухали.

— Знаєш, — сказав Лео, лежачи поруч і дивлячись у небо, — одного дня ми станемо великими.

— Я не хочу бути великим, — відповів Джеремая.

— А я хочу.

Пауза.

— Тоді будь великим за нас обох, — сказав Джеремая.

Едмунд повернув до нього голову.

— Ти будеш поруч, — відповів він просто.

І тоді це здавалося правдою.

Холод металу повернув його назад у кімнату.

Джеремая повільно відпустив меч.

Його пальці ледь помітно тремтіли.

— Поруч… — тихо повторив він.

У кімнаті було тихо.

Лише вітер за вікном рухав штори.