Розділ 3

Темрява виштовхала його різко.

Колись він умів лише закривати портали — латати рани світу, стискати темряву і примушувати її зникати.

Але там, у безодні, він навчився іншого.

Навчився розривати межу.

Навчився відкривати двері, які мали залишатися зачиненими.

І тепер він стояв у лісі, знаючи, що повернувся не таким, як пішов.

Повітря лісу було холодним і сирим, зовсім не схожим на те задушливе, мертве марево, в якому він прожив останні двадцять років. Джеремая ступив уперед, і під його чоботом хруснула гілка — звук такий звичайний, що на мить він завмер, ніби боявся, що це один із монстрів, але нагадав, що він уже не так званому “Чистилищі”.

Він повільно видихнув.

Це був його світ. Світ, який забув про нього, а не той, що він залишив.

Темрява ще ковзала по його плечах, мов тінь, що не хотіла відпускати. Він навчився жити з нею там, у безодні. Навчився керувати нею. Навчився відкривати її, як двері.

І тепер він стояв тут.

Повернувся.

Джеремая рушив лісовою стежкою, не поспішаючи. Він знав цей шлях навіть із заплющеними очима. Колись біг ним хлопчиком, тікаючи від уроків, від наставників, від самого світу.

Тепер він ішов ним як привид.

Він не очікував побачити нічого попереду.

Коли його кинули у портал, це означало одне:  його життя стерли.

Його ім’я мали викреслити з книг.
Його магію — спалити разом із усім, що про неї нагадувало.
А будинок… будинок мали знищити.

Так було завжди.

Так було безпечніше.

Але коли дерева розступилися, він зупинився. Старий маєток стояв на пагорбі, як і раніше. Готичні шпилі темніли проти неба, камінь потемнів від часу, а виноградна лоза обплела стіни, ніби намагаючись їх утримати.

Будинок не був покинутим. У вікнах горіло світло.

Джеремая довго дивився на нього, не рухаючись.

Наче дивився на примару.

— Неможливо… — тихо сказав він.

Його пальці стиснулися, і темрява на мить здригнулася довкола нього, відгукуючись на спогади.

Він піднявся сходами повільно, ніби кожен крок міг розбити цю ілюзію.

Двері були зачинені.

Але не замкнені.

Він торкнувся ручки, і вона легко піддалася.

Двері рипнули, впускаючи його всередину.

У холі пахло воском, старим деревом і… домом.

Джеремая зробив крок уперед.

І почув голос.

— Хто тут?…

Він завмер.

Повільно обернувся.

Стара жінка стояла біля сходів, тримаючи свічку тремтячими руками.

Вогник хитнувся, освітлюючи її обличчя.

Вона дивилася на нього довго, ніби боялася повірити.

Свічка затремтіла ще сильніше.

— Джером?.. — прошепотіла вона.

Він мовчав.

Двадцять років тому це ім’я ще належало йому.

Жінка зробила крок уперед, придивляючись.

І раптом її очі наповнилися сльозами.

— Я знала… — голос її зірвався. — Я знала, що ти живий.

Вона опустила свічку на стіл і простягнула до нього руки, ніби боялася, що він зникне.

Марта зробила крок уперед, придивляючись уважніше.

І раптом її губи затремтіли.

— Ти… не змінився, — прошепотіла вона, ніби сама собі.

І це було правдою.

Він виглядав майже так само, як у день, коли зник. Ті самі риси, той самий зріст, навіть рухи — ніби час не наважився торкнутися його.

Лише шрами з’явилися там, де їх раніше не було.

І очі.

Колись у них завжди жила іскра — цікавість, пустощі, жадоба до нового, яка змушувала його лізти туди, куди не варто.

Тепер тієї іскри не було.

Його погляд був темний, важкий, мов ніч перед бурею.

У ньому жила злість.

Не на неї.

На весь світ.

Марта повільно простягнула до нього руку, ніби боялася, що він розтане, якщо доторкнеться.

— Хлопчику мій… — прошепотіла вона.

Бо вона дивилася на нього так, ніби він усе ще був тим хлопцем, що біг коридорами босоніж.

А він уже давно ним не був. Вперше з того дня, як його зрадили, він відчув не холод. І вперше за довгі роки щось у ньому здригнулося.

Тепло.

І воно було страшніше за темряву.