Розділ 2

Двері тихо постукали.

Кіт перший повернув голову, але не зашипів цього разу, лише незадоволено смикнув хвостом.

— Ваша світлість? — обережно озвалася служниця з-за дверей. — Час готуватися до занять.

Ліана відвела погляд від вікна.

— Заходь, — сказала вона.

До кімнати ввійшли дві жінки з кошиками тканин, стрічок і прикрас. Вони рухалися швидко й мовчки, ніби давно вивчили, що тут зайві слова не вітаються.

Одна з них одразу взялася розкладати сукні на ліжку, інша підійшла до Ліани з гребенем.

— Сьогодні до вас прибуде наставник з історії, — повідомила вона, обережно розпускаючи волосся. — А після обіду — урок етикету з леді Марвен.

Ліана не здивувалася.

Її життя давно складалося з занять, що мали зробити її корисною.

Не для себе.

Для королівства.

— Сукня світла чи темна? — запитала служниця.

— Будь-яка, — відповіла Ліана.

Їй було байдуже.

Вони вдягали її швидко, вправно затягуючи корсет, виправляючи складки, заплітаючи волосся у складний вузол, який мав підкреслювати шляхетність і покору одночасно.

Кіт тим часом стрибнув на підвіконня й спостерігав за всім із виразом повної зневаги.

— Його Величність сьогодні з’явиться на раді, — тихо сказала молодша служниця, ніби не була впевнена, чи варто говорити це вголос.

Ліана ледь помітно завмерла.

— Це рідкість, — додала жінка.

Так, рідкість.

Після смерті її матері король ніби згас. Він усе ще правив, підписував укази, сидів на троні… але в його очах давно не було життя.

І тому інші руки почали керувати королівством.

Найперше — руки королеви.

Мачуха Ліани ніколи не кричала на неї.
Ніколи не принижувала відкрито.

Вона робила гірше.

Вона усміхалася.

І вирішувала долю Ліани без її участі.

— Кажуть, незабаром прибудуть посли з півночі, — тихо мовила старша служниця, поправляючи стрічку у її волоссі. — Можливо, йдеться про… союз.

Слово зависло у повітрі.

Ліана не запитала. Вона й так знала. Її життя давно було розмінною монетою.

— Кажуть, наречений… поважний чоловік, — додала жінка, уникаючи її погляду.

Поважний.

Це слово часто означало старий.

І ще частіше — жорстокий.

Ліана дивилася на своє відображення в дзеркалі.

— Якщо королівству це потрібно, — тихо сказала вона, — значить, так і буде.

Її голос був спокійний.

Навіть занадто.

Лише кіт тихо загарчав, ніби єдиний у цій кімнаті відчував, що щось у цьому світі почало тріщати.

Коли служниці закінчили заплітати її волосся, Ліана дозволила їм відійти на крок.

— Наставник чекатиме у бібліотеці, — повідомила старша жінка. — Він просив, щоб сьогодні ви приділили більше уваги державним хронікам.

Ліана ледь стримала зітхання.

Хроніки означали битви, договори і родоводи.

А вона воліла інше.

Вона воліла читати про старі легенди, про темну магію, про портали, які колись розривали саму тканину світу. Про те, як маги намагалися їх закривати… і як іноді самі ставали причиною катастроф.

Книги були єдиним місцем, де вона не почувалася зайвою.

— Я прийду, — сказала вона.

Служниця кивнула і простягнула їй рукавички.

Ліана на мить завмерла, дивлячись на них.

Вона не любила їх носити.

Але тепер мусила.

Бо останнім часом усе ставало складніше.

Вона помітила це нещодавно.

Коли випадково торкнулася руки кухаря — і на мить побачила, як той краде срібну ложку і ховає її за пазуху.

Або коли придворна дама взяла її під лікоть — і перед очима Ліани спалахнула сцена, де та жінка плаче у своїй кімнаті, проклинаючи своє життя.

Короткі уривки.

Миттєві.

Чужі.

І надто справжні.

Мати мала таку ж силу. Люди називали її даром. Але насправді це було прокляття. Бо бачити чужу правду означало жити без ілюзій.

Ліана повільно натягнула рукавички.

Вона навчилася ховати руки.

Ховати погляд.

Ховати те, що бачила.

Бо нещодавно вона доторкнулася до мачухи.