Розділ 1

Ранкові дзвони прокотилися над містом, і кам’яні вулиці почали наповнюватися життям.

Крамарі розкладали товари, струшуючи нічну вологу з тканин. Пекарі виносили теплі хліби, і повітря пахло димом, медом та свіжою випічкою. На площі хлопчаки ганяли дерев’яну кулю, а старі вже сперечалися про врожай, ніби саме від їхніх слів залежала погода.

Життя текло звично.

Солдати змінювали варту біля міських воріт, брязкіт металу звучав буденно і спокійно. Священник поспішав до храму, тримаючи книги під пахвою. Навіть вороння на дахах сиділо мирно, ніби й не знало, що колись ці небеса бачили іншу, темнішу добу.

Королівство давно не знало справжнього страху.

Портали стали легендами.
Темна магія — історіями, якими лякали дітей.
А війни залишилися у хроніках, припорошених пилом.

І все ж сьогодні в повітрі було щось інше.

Щось, чого не могли пояснити ні священики, ні вартові.

Кінь біля коваля раптом зірвався з прив’язі й почав бити копитами, ніби відчув хижака. Собаки в передмісті вили ще до сходу сонця, а мисливець, що повернувся з лісу, клявся, що бачив серед дерев дивне мерехтіння — темне, мов тінь, яка не належала жодному тілу.

Люди посміхалися з його слів.

Бо страх давно став розкішшю.

І тільки у палаці ранкове світло падало на мармур холодніше, ніж зазвичай.

Ліана стояла біля високого вікна, спостерігаючи, як місто прокидається.

Звідси воно виглядало майже мирним. Майже.

Їй було не більше двадцяти років — у тому віці, коли дівчина вже не дитина, але світ ще намагається вирішити, ким вона стане.

Її волосся мало незвичний відтінок — русяве з теплим рудим відблиском, ніби в ньому залишилось полум’я заходу. На сонці воно спалахувало міддю, а в тіні здавалося темнішим, майже осіннім.

Зелені очі дивилися уважно і спокійно, але в них жила настороженість людини, що рано навчилася читати інших краще, ніж себе.

Вона торкнулася пальцями скла. Воно було холодне, хоча сонце вже піднімалося над дахами.

Палац позаду неї жив своїм життям: служниці тихо пересувалися коридорами, хтось розгортав завіси, а десь у глибині залів лунав приглушений сміх придворних.

Цей дім був її світом.

І водночас — не її.

Вона була дочкою короля.

Але лише настільки, наскільки її існування не створювало незручностей.

Її ім’я не вимовляли на радах.
Її не запрошували до тронної зали, коли вирішувалася доля королівства.
Її присутність визнавали… мовчки.

Вона вдихнула повітря, повне запаху воску і холодного каменю.

Раптом щось м’яке торкнулося її ноги. Вона опустила погляд і ледь усміхнулася.

Чорний кіт сидів поруч, дивлячись на неї золотими очима, ніби вже давно знав більше, ніж вона.

— Ти знову прокинувся раніше за всіх, — тихо сказала вона, нахиляючись, щоб провести рукою по його спині.

Кіт тихо муркнув, але раптом напружився.

Його шерсть піднялася, хвіст різко смикнувся.

Він дивився не на неї.

А у вікно.

Ліана повернула голову слідом за його поглядом.

Небо було чисте.
Місто — спокійне.

І все ж по її шкірі пробіг холод.

Наче світ зробив невидимий крок убік.

Кіт тихо зашипів.

— Що ти відчуваєш?.. — прошепотіла вона.

Вона ще не знала, що незабаром її життя стане чужою грою.

І що чоловік, який змінить її долю, вже ступив на землю цього світу.