Епілог

Ніч стояла нерухома.

Повний місяць висів над лісом, мов холодний срібний щит, і його світло падало на землю так рівно й блідо, що дерева здавалися вирізьбленими з кістки. Повітря було тихе — надто тихе, ніби світ затамував подих. У цій тиші було щось могильне, застигле, мов перед стратою, де навіть час боїться ворухнутися.

Ліс стояв нерухомо, ніби навіть вітер боявся дихати.

І раптом тиша розірвалася.

Звук був різкий, як тріск блискавки, що б’є просто над головою. Простір перед деревами скрутився, зламався, мов тканина, і з темряви вирвався чорний розрив.

Портал розкрився різко, без світла, без полум’я — лише густа, жива пітьма, що поглинала все навколо.

І щось вийшло з нього.

Чоловік ступив на землю повільно, ніби не довіряючи їй.

Одяг темний, важкий, просякнутий кров’ю й попелом. Висока, напружена, мов вирізана з нічної тіні.

Тканина була не шляхетною і не вишуканою — просто чорною. Чорною, як сама прірва, що ковтає світло.

Кров присохла до одягу, темні плями зливалися з тканиною. Чия вона — сказати було важко.

Темне волосся липло до чола, а по щоці тягнувся старий шрам — бліда тріщина, пам’ять про життя, яке колись у нього забрали.

Та найстрашнішим було не це.

Коли він підняв голову, з-під пасма волосся блиснули очі — темні, майже чорні. Не просто темні від природи, а глибокі, мов безодня, що пам’ятає занадто багато ночей. У них не було світла. Лише спокійна, холодна тінь того, хто вже бачив кінець світу — і пережив його.

Двадцять років тому вони кинули його у темряву.

Він вдихнув холодне повітря цього світу — і кутики його губ ледь ворухнулися, не усмішкою, а чимось гіршим.

Він ступив уперед, і холод поповз за ним, наче слухняний звір.

Тінь або дим стелилися з його плечей, повільно розчиняючись у повітрі. Разом із ним у світ прийшло щось давнє. Невблаганне. Голодне.

— Ви самі ж створили свій кінець… — він видихнув, наче це слово смакувало металом.
— Тож отримайте його.