Глава 22. Її темні вчинки

Юрій приїхав до матері пізно ввечері.
Без попередження.
Без пояснень.
З одним-єдиним проханням, яке дозрівало в ньому весь день.
— Мамо… — сказав він, ледве переступивши поріг. — Я хочу знати все. Не частину. Не те, що зручно. Я хочу дізнатися всю правду.
Мати довго мовчала.
Вона дивилася на сина так, ніби боялася не його реакції — а того, що правда, сказана вголос, вже ніколи не дасть спокою.
— Ти впевнений? — тихо спитала вона.
— Я більше не витримаю брехні, — відповів Юрій. — Ні своєї. Ні чужої.
Мати повільно сіла.
— Ірина з’явилася в нашому житті не випадково, — почала вона. — Вона одразу зрозуміла, що Світлана — мовчазна. Терпляча. Така, що не буде скаржитися.
Юрій стиснув кулаки.
— Вона постійно підривала її зсередини, — продовжила мати. — Казала, що ти втомився. Що їй треба бути вдячною за те, що її терплять. Що син соромиться її простоти.
— А я… — Юрій ковтнув повітря.
— Ти мовчки погоджувався, — сказала мати. — Навіть коли не говорив нічого вголос.
Ці слова боляче вдарили. Бо були правдою.
— Ірина ніколи не принижувала її відкрито при тобі, — сказала мати. — Вона чекала моментів, коли Світлана була сама. Коли була вразлива. Коли не мала підтримки.
Юрій згадав, як часто Світлана виглядала втомленою.
Як відводила погляд.
Як ніби стискалася всередині.
— Вона вміла бити так, щоб не було синців, — додала мати. — Словами. Натяками. Усмішкою.
Мати замовкла. Довго.
— А тепер… — Юрій підвів на неї погляд. — Скажи про той день. Про сходи.
Мати заплющила очі.
— Світлана прийшла до нас після лікарні вже іншою людиною, — сказала вона. — Але ще до того… була сварка.
Юрій слухав, затамувавши подих.
Мати повторювала майже слово в слово те, що потім з уривками спливало в його пам’яті, що він чув від інших, що не складалося раніше в цілісну картину.
Ірина чекала.
Спиралася на перила.
З холодною усмішкою, ніби все вже вирішено.
Вона говорила повільно. Прицільно. Болісно.
Про тягар.
Про зайвість.
Про те, що Світлана не має права на голос.
Світлана не відповідала агресією.
Вона просила зупинитися.
— Ірина не зірвалася, — сказала мати глухо. — Вона була надто спокійна. І це було найстрашніше.
Юрій відчув, як по спині пішов холод.
— Це не був випадок, — додала мати. — Це був вибір.
— Коли Світлана лежала без свідомості, — сказала мати, — Ірина плакала. Голосно. Показово. А потім… поводилася так, ніби нічого не сталося.
Юрій підвівся.
Йому бракувало повітря.
— Вона зруйнувала їй життя, — прошепотів він.
— Вона хотіла забрати собі твоє, — відповіла мати. — А Світлана просто стояла на шляху.

Юрій вийшов надвір.
Ніч була холодною, але йому здавалося, що горить зсередини.
Тепер усе склалося.
Знецінення.
Маніпуляції.
Брехня.
І той поштовх, який змінив усе.
Він більше не міг називати це «непорозумінням».
Не міг шукати виправдань.
Не міг ховатися за минулим.
Ім’я Ірини стало для нього символом не любові —
а руйнування.
А ім’я Світлани — мовчазної сили, яку він не захистив.
І тепер залишалося лише одне:
подивитися правді в очі —
і зробити те, що мав зробити давно.