Глава 21. Юрій проти неї

Ірина не очікувала цього.
Вона зайшла до його кабінету впевнено — як завжди. На обличчі легка усмішка, у голосі знайома нотка зверхньої турботи. Вона була переконана: Юрій — на її боці. Завжди.
— Ти хотів поговорити? — запитала вона, сідаючи навпроти, ніби нічого не змінилося.
Юрій підвів очі.
І вперше за шість років у його погляді не було ні тепла, ні сумнівів.
— Так. Хотів, — сказав він спокійно. Надто спокійно.
Цей тон змусив її насторожитись.
Він більше не грав у її гру
— Я знаю правду, Ірино.
Вона засміялася — коротко, нервово.
— Про що ти?
— Про аварію. Про лікарню. Про Світлану.
Усмішка зникла.
— Знову ці фантазії? Тобі хтось щось наговорив…
— Мене врятувала не ти, — перебив він. — Мене врятувала моя дружина.
Тиша в кабінеті стала густою.
— Це неправда! — різко підвищила голос Ірина. — Вони тобі збрехали! Я була там! Я не відходила від тебе!
Юрій підвівся.
— Ти прийшла в лікарню вже після операції. І скористалася тим, що я нічого не пам’ятав.
Вона поблідла.
— Ти не можеш цього довести!
— Мені не потрібно доводити, — відповів він. — Я знаю.
— Усе, що я робив для тебе, — сказав Юрій повільно, — було з вдячності. Я захищав тебе. Довіряв. Ставив на перше місце.
Він зробив паузу.
— І все це будувалося на брехні.
Ірина різко встала.
— Я зробила це для нас! — закричала вона. — Ти б ніколи не подивився на мене інакше!
— А ти ніколи не дала мені вибору, — відповів він твердо. — Ти вкрала його.
Ірина почала ходити по кабінету, її голос зривався.
— Вона ж ніхто! Домогосподарка! Вона навіть не знала, як тебе втримати!
— Замовкни, — сказав Юрій різко.
Він уперше підвищив на неї голос.
— Вона мовчала, бо не хотіла, щоб я був із нею з обов’язку. А ти тримала мене біля себе страхом і брехнею.
Ірина розсміялася — істерично, голосно.
— Думаєш, вона тебе пробачить? Після всього, що ти з нею зробив?
Юрій зблід.
— Я не чекаю пробачення, — сказав він. — Але я більше не дозволю тобі ламати моє життя.
— Ти вибираєш її? — прошипіла Ірина.
— Я вибираю правду, — відповів він. — І більше не тебе.
Ірина зірвалась. Сльози, крик, звинувачення. Вона кричала про роки, про жертви, про те, що «вона теж заслуговує».
Юрій стояв мовчки.
Бо вперше бачив її справжньою.
Без маски.
Без ролі.
Без влади.
— Забирайся з мого життя, — сказав він тихо. — І тримайся подалі від моєї родини.
Вона дивилася на нього з ненавистю.
— Ти ще пошкодуєш, — кинула вона.
— Можливо, — відповів Юрій. — Але не сьогодні.

Коли двері за Іриною зачинилися, Юрій сів і довго дивився в одну точку.
Він знав: це не кінець історії.
Але це кінець її влади над ним.
І попереду залишалося найважче —
подивитися в очі жінці, якій він був винен більше, ніж життя.