Глава 18. Син змінюється

Сергійко вперше помітив тишу.
Раніше вона була іншою — маминою.
Тихою, теплою, непомітною. Такою, яку не чують, бо вона завжди є.
А тепер тиша стала порожньою.
Вона не питала, чи він поїв.
Не нагадувала взяти шарф.
Не заходила ввечері, щоб поправити ковдру.
І Сергійко раптом зрозумів:
він не знає, як це — коли про нього не дбають автоматично.
Звичка, яку приймали за належне
Колись мама була просто фоном.
Вона завжди знала, що він любить.
Завжди знаходила загублені речі.
Завжди була поруч — навіть коли він грубив, відмахувався, робив вигляд, що йому байдуже.
Він не дякував. Не помічав. Не цінував.
Йому здавалося, що так і має бути.
А тепер ранок починався інакше.
Тато метушився. Забував. Дратувався.
Сніданок був поспішним і холодним.
Одяг — невпопад.
Сергійко сидів за столом і ловив себе на думці:
Мама б так не зробила.
Тато теж був іншим
Юрій став нервовим.
Він часто мовчав, дивився у телефон, різко зривався через дрібниці.
Ірина говорила голосно, впевнено, надто багато.
— Не перебільшуй, — казала вона. — Все нормально. Діти швидко звикають.
Але Сергійко не звикав.
Він бачив, як тато стискає щелепи, коли чує ім’я мами.
Як дивиться у вікно, ніби чекає, що хтось ось-ось зайде.
Тато сумує, — раптом зрозумів хлопчик.
І це налякало його.

Ірина почала дратувати Сергійка.
Вона говорила про маму так, ніби та сама пішла.
Ніби винна.
Ніби її відсутність — її вибір.
— Вона просто втомилась, — кидала Ірина. — Їй завжди було важко.
Але Сергійко згадав, як мама вставала першою.
Як сиділа з ним, коли він хворів.
Як терпляче слухала його мовчання і образи.
Якщо їй було важко… чому вона ніколи не скаржилась?
Це питання вперше з’явилося в його голові — і не давало спокою.

Одного вечора Сергійко дістав зі шухляди старий малюнок.
Там була мама — з великими очима й трохи кривою усмішкою. Він малював його давно, ще маленьким.
Він дивився на аркуш і відчував, як у грудях стискається щось нове.
Сум.
Сором.
Розуміння.
Він згадав, як колись сказав:
— Це твій обов’язок.
Тоді він повторив слова дорослих.
Тоді він не знав, що кожен її жест був не обов’язком, а любов’ю.
Тієї ночі Сергійко не міг заснути.
Він уперше подумав:
А раптом мама не повернеться?
І ця думка змусила його сховати обличчя в подушку.
Бо тільки тепер він зрозумів,
як багато значила жінка, яку він вважав просто частиною дому. І десь глибоко всередині хлопчика, який колись не помічав маминої любові, почало з’являтися бажання — хоч колись сказати їй:
«Мені тебе бракує».