Глава 17. Повернення почуттів

Юрій ловив себе на дивному відчутті:
його дні більше не мали центру.
Колись центром була Світлана — але як звичка.
Потім — Ірина, як контроль і опора.
А тепер… нічого.
І водночас — усе.
Світлана не писала. Не телефонувала.Не нагадувала про себе. Вона зникла з його життя так тихо, ніби її там ніколи й не було.
І саме ця тиша почала його руйнувати.
Вона жила без нього
Юрій дізнавався про Світлану не від неї.
Він бачив її сторінку в соцмережах — рідкісні фото: фарби на руках, усмішка поруч із дітьми, фрагменти картин. Без підписів. Без пояснень. Без звернення до нього. Вона не шукала реакції.
Не чекала схвалення. Не дивилася, чи він лайкнув. Вона просто жила. І це було найважче.
Колись вона чекала. Зараз — ні.
Його почуття не прийшли раптово.
Вони поверталися дрібними уламками.
Запах фарби раптом нагадав вечір, коли вона малювала на кухні.
Тиша в домі — як вона мовчала, коли він був грубий. Її руки — завжди зайняті, завжди корисні, ніколи не для себе.
Юрій раптом зрозумів: він не пам’ятає, щоб вона колись просила. Вона просто була. І цього він не цінував. Кохання без вимог
Його здивувало найгірше і найкраще водночас:
Світлана не намагалася його повернути.
Вона не нагадувала про сина. Не апелювала до минулого. Не тиснула на жалість.
Якось він зустрів її випадково . Вона несла пакунок із фарбами, слухала музику в навушниках і не помітила його одразу.
— Світлано, — покликав він.
Вона зняла один навушник.
— Так?
— Як ти?
— Добре, — просто відповіла вона.
І це було правдою.
Не «тримаюсь».
Не «намагаюсь».
А добре.
Юрій відчув, як щось стискає груди.
Вона щаслива. Без мене.
Пізнє усвідомлення
Тієї ночі він не спав.
Він уперше дозволив собі назвати це словом: кохання.
Не звичка.
Не відповідальність.
Не вдячність.
Кохання до жінки, яку він ніколи не бачив такою.
І яку тепер міг втратити назавжди.
Він згадав її очі — спокійні, дорослі, незалежні.
Згадав, як вона не питала дозволу жити.
Як не шукала його уваги.
І зрозумів:
він закохується не в ту, що була його дружиною.
Він закохується в жінку, якою вона стала, коли перестала бути поруч.
Юрій узяв телефон.
Відкрив чат.
Написав: «Привіт…»
Стер.
Що він може сказати людині, яка нічого від нього не хоче?
Вперше в житті він відчув страх не втратити —
а не мати права повернути.
Бо тепер вона не чекала.
А він… запізнився.
І саме в цій тиші, без жодного її кроку назустріч,
Юрій остаточно зрозумів: Він кохає. Пізно.           По-справжньому.
І без жодних гарантій.