Глава 16. Життя, яке він не помічав

Юрій зупинився біля скляних дверей студії випадково.
Принаймні, так він сказав собі.
Насправді ж він ішов сюди свідомо — хоча й не визнавав цього навіть подумки. Його тягнуло. Не до місця. До відчуття. До образу Світлани, який не давав спокою.
Світло в студії було тепле, м’яке. Діти сиділи за столами, вимазані фарбами, сміялися, сперечалися, щось показували одне одному. А посеред цього хаосу — вона.
Світлана.
Не та, яку він знав роками.
І не та, яка холодно дивилася на нього після лікарні.
Інша.
Вона стояла трохи нахилившись до хлопчика, тримаючи його руку й тихо пояснюючи, як вести пензель. Її голос був спокійний, упевнений, теплий. Діти слухали її без страху, без напруги — із довірою.
Юрій відчув дивний укол у грудях.
Коли вона так говорила зі мною?
Чи говорила взагалі?
Він раптом усвідомив: він ніколи не знав, як вона звучить, коли її чують.
Картини, які говорили замість неї
Його погляд ковзнув далі — на стіни.
Картини.
Він завмер.
Це були не дитячі малюнки.
Не аматорство.
Не «хобі домогосподарки».
Це були роботи зрілої людини. Глибокі. Болісні. Світлі й темні водночас. На одній — жінка зі зламаним дзеркалом замість серця. На іншій — човен серед туману. На третій — теплі руки, складені разом, ніби моляться.
— Це… гарно, правда? — пролунав голос поруч.
Юрій здригнувся.
До нього звернулася адміністраторка студії.
— Хто автор? — запитав він хрипко.
— Світлана. Наша викладачка. Вона професіоналка. Має художню освіту, брала участь у виставках. Просто… довго не працювала.
Юрій ковтнув повітря.
— Довго… не працювала?
— Так. Каже, що колись «жила не своїм життям».
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який докір.
Він згадав минуле — і не знайшов її в ньому
Він бачив її роками.
На кухні.
У втомленому халаті.
З вечерею, яку сприймав як належне.
З мовчанням, яке його не дратувало — бо було зручним.
Він бачив функцію.
А не людину.
Вона могла так… і мовчала?
Чому я не знав?
Юрій раптом згадав, як колись давно вона малювала вечорами. Як він сказав:
— Та кому це треба?
Він навіть не пам’ятав, що вона тоді відповіла. Бо не слухав.
Пізнє усвідомлення
Світлана підвела очі — і побачила його.
Її погляд був спокійний. Без докору. Без надії. Без тепла.
Просто ввічливий.
— Юрію, — кивнула вона, ніби знайомому.
— Я… не знав, — видавив він.
— Це нормально, — відповіла вона рівно. — Ти ніколи не цікавився.
Це не було сказано зі злістю.
Саме тому боліло найбільше.
Він дивився, як вона знову повертається до дітей, як сміється, як живе — і розумів:
Він не просто втрачав жінку.
Він втратив цілий світ, який роками стояв поруч — і який він не помічав.
І вперше Юрій подумав не про те,
як її повернути.
А про те,
чи має він право взагалі цього хотіти.