Глава 15. Перша тріщина в Ірині

Ірина завжди вірила, що керує всім.
Юрієм.
Ситуацією.
Правдою.
Тим, що він пам’ятає — і тим, чого не повинен згадати ніколи.

Шість років вона була поруч із ним, пасмаючи його життя, мов нитки, що мали вестись тільки нею. Вона знала, коли бути ніжною, коли слабкою, коли створити драму. Усе працювало безвідмовно.

Аж поки Світлана… не змінилась.

Спершу Ірина думала, що це тимчасово.
Що пройде.
Що Юрій покричить, побурчить — і все повернеться, як завжди.

Але щось у ньому стало іншим.

Ірина це відчула першою.

Погляд, який більше не належав їй

Коли Юрій сидів на дивані у неї вдома, тримаючи чашку чаю, він дивився… кудись повз.
Не на її обличчя.
Не на її руки.
Не на її «солодкий вираз турботи», який колись так діяв.

Він сидів у тиші й думав.
Думав не про неї — і вона це бачила.

— Про що ти думаєш? — її голос був м’яким, але всередині вже скребла тривога.
— Про Світлану, — відповів він спокійно.

Так легко. Так просто. Так байдуже до її реакції.
Неначе це нормально.

Ірина на мить забула, як дихати.

— Ти… знову про неї? Навіщо? Вона ж… вона ж навіть не пам’ятає тебе! — у голосі задзвеніла паніка.

Юрій звів на неї очі — холодні, серйозні.

— Може, це й на краще.
— Що ти маєш на увазі?!
— Я хочу дізнатися, якою вона була насправді.

Це був перший удар.

Ірина відчула, як у неї в животі клубком затягло страх.
Не гнів — справжній страх.
Той, якого вона не знала роками.

Бо Юрій завжди слухав її.
Завжди повертався до неї.
Завжди вірив у її слова, сльози, «доброту».

А тепер… ні.

Він шукає Світлану в думках.
Він порівнює.
Він згадує щось, про що не повинен згадувати.

Цього не може бути!

— Юро, — Ірина поклала руку йому на плече, роблячи знайому «сумну посмішку», — ти дуже втомився. Це стрес. Це просто реакція на зміни.
— Не думаю, — він відсторонився.

Другий удар.

— Я ж стільки років була поруч… Я була з тобою, коли ти ледь не загинув…
— Я знаю, — сказав він неохоче.

Ірина відчула, як по спині потекло холодне.
Слова, які шість років були її найміцнішою зброєю, раптом стали слабкими.

— Ти пам’ятаєш, як ти казав, що без мене не впорався б? — вона підвела голос, але зробила це «ніжно».
Юрій поглянув на неї так, ніби вперше реально почув.

— Я не пам’ятаю цього.
— …Що?
— Я просто вірив тобі на слово.

Третій удар.
Цей був найболючішим.

Ірина ще трималась зовні — рівне дихання, спокійний погляд, легка усмішка.

Але всередині почалася паніка.

Щось іде не так.
Він змінюється.
Він виходить з-під контролю.
Він… повертається до неї?

Це було неможливо.
Неприпустимо.
Абсурдно.

Ірина встала, різко відвернулася, щоб він не побачив, як вихопило їй подих.

Вона завжди знала:
Світлана — її найбільша небезпека.
Тиха. Скромна. М’яка. Зручна. Непомітна.

Але тепер…
Світлана стала іншою.

І те, що Юрій дивився не на Ірину, а на порожню стіну — так, ніби за нею бачив Світлану — стало першою тріщиною.
Тією, яка могла розколоти всі роки її брехні.

Ірина стискала кулаки так сильно, що нігті впивалися в долоні.

Вона йде війною.
І я не програю.

Та вперше за шість років у її впевненості з’явилася крихітна, майже непомітна…
але дуже небезпечна тріщина.