Глава 14. Юрій втрачає контроль

Юрій виходив із арт-центру повільно, майже наосліп, ніби хтось різко перекроїв реальність і забрав у нього рівновагу. Він не міг дихати рівно. Не міг зібрати думки. Не міг збагнути, коли саме усе перевернулося.

Ще кілька тижнів тому він був упевнений, що тримає ситуацію в руках.
Що Світлана повернеться — бо так було завжди.
Що вона не зможе без нього — бо він так думав.
Що світ у їхній родині обертається навколо нього — бо це було зручно.

А тепер він ішов вулицею й відчував себе тим, хто стоїть з боку й дивиться, як його життя розвалюється на шматки.

Він не впізнає себе. Його дратувало те, що вона була спокійною. Його стискало зсередини те, що вона була впевненою. Його розривало те, що вона не дивилася на нього так, як колись — ані з болем, ані з надією, ані з трепетом.

Її погляд був нейтральним.
Спокійним.
Недосяжним.

І це різало по його гордості гостріше за будь-які слова.

Як вона може так просто жити? Так легко дихати без мене?
Що це взагалі таке? Коли вона стала… цією жінкою?

Він уперше в житті відчув паніку.
Ту, що не відпускає, стискає груди й провалює під ноги землю. Він різко розвернувся і пішов до арт- центру, щоб ще раз подивитися на неї. Тоді він і побачив, як до Світлани підходить молодий викладач із сусідньої студії — високий, усміхнений, занадто уважний — у Юрія в голові клацнуло.

Той нахилився до неї, щось показав на планшеті, і вона засміялася — легко, щиро.

Юрій відчув, як у нього всередині спалахнуло.
Гарячим, некерованим вогнем.

Ревність — чужа, незвична, нестерпна — прокинулася так, ніби він проковтнув розпечене каміння.

Вона не може сміятися так… не з ним.
Не перед іншим.
Не тепер.

Він сам від себе не очікував такої реакції.
Його руки навіть трохи тремтіли.

Він більше не керує Світланою

Це було головним ударом.
Головною втратою.

Він завжди думав, що знає її.
Що розуміє, як вона думає.
Що може передбачити її кроки.
Що має вплив, слово, вагу.

А тепер — ні.

Вона була поза досяжністю.
Поза його владою.
Поза світом, у якому він звик бути центром.              І цей новий світ — її світ — існував без нього. Почуття змішалися у коктейль, якого він не міг розібрати:
злість на себе — що проґавив;
злість на неї — що виросла;
злість на ситуацію — що не підкоряється його волі;
страх — що вона більше ніколи не повернеться.

Юрій ненавидів це відчуття.
Воно ламало його впевненість, його звичний образ, його «я так вирішив».

Він уперше в житті розумів:
він уже не господар ситуації.
І не її чоловік.
І не її центр.

Він — той, хто наздоганяє.
Він — той, хто втратив.
Він — той, хто тепер бореться із самим собою.

До вечора він уже був у Ірини. Вона, як завжди, зустріла його солодкуватою усмішкою:
— Ти такий напружений. Знову ця Світлана? Ти ж знаєш, вона…

— Замовкни.
Він сказав це так різко, що сама Ірина відсахнулась.

Юрій зрозумів:
він навіть не хоче чути її ім’я в устах Ірини.
Не хоче її голосу.
Не хоче її поруч.

Бо тепер він відчував: Ірина — це те, що тягне його вниз.
А Світлана — те, що не дає йому спокою, але водночас піднімає зсередини, змушує рухатись.

Уночі він довго лежав без сну.

Перед очима стояла Світлана —
справжня, світла, сильна, красива.

І він зрозумів одну просту, але страшну правду:

Він її більше не контролює.
І тепер — вперше — він готовий боротися.
Не за владу.
А за неї.