Глава 13. Світлана, яку ніхто не знав

Юрій ішов вулицею швидко, з тим внутрішнім нетерпінням, яке раптом стало переслідувати його після розлучення. Останнім часом він ловив себе на думці, що думає про Світлану частіше, ніж йому хотілося. Його дратувало це, бентежило — і водночас… тягнуло.

Він знав її багато років, але тепер, коли вона пішла, його пам’ять раптом почала повертати те, на що він раніше не звертав уваги: тихий погляд, втомлені руки, які все робили мовчки. Вона ніби завжди була поруч, але водночас десь дуже далеко — як тінь, як фон.

І ось тепер він ішов в арт-центр, куди запросила його мати:
— Там виставка дитячих робіт. Кажуть, що Світлана працює там. Може, поспішати не треба, але… подивись на неї. Може, щось пригадаєш, щось зрозумієш.

Юрій буркнув під ніс, що нічого йому не треба, але все ж пішов.

Він зайшов у світлу залу, наповнену дитячими малюнками, усмішками й яскравими фарбами. І відразу її побачив.

Світлана стояла біля мольберта, нахилившись до дівчинки, яка старанно виводила квітку. Її волосся було зібране неохайним, але чарівним вузлом, кілька пасм спадали на шию. Вона сміялася м’яко, легко, так, як він ніколи не чув удома.

Її очі…
Були живими. Її постава — рівною.
Рухи — впевненими й плавними.
Обличчя — красивим, але не тим «втомленим», до якого він звик, а іншим — світлим, справжнім.  Юрій завмер.
Уперше в житті він дивився на неї — і не міг відвести погляд. Перед ним стояла жінка, яку він не знав.

Не домогосподарка, не мовчазна тінь, не зручна фігура на кухні.
А жінка, яка жила, творила, дихала на повні груди. Жінка, яка розквітла без нього.

Він зробив крок уперед — і зупинився.
Йому раптом стало соромно.
Соромно за роки байдужості, за різкі слова, за власну сліпоту.

У нього всередині все стислося:
Як я міг цього не бачити?
Як я міг її такою втратити і не помітити навіть моменту, коли вона згасала?

Поки він стояв, сповнений внутрішньої паніки, Світлана повернула голову. Її погляд ковзнув по ньому — коротко, рівно, без нервів, без ніяковості, без… тепла.

— Добрий день, — промовила вона ввічливо, як говорять із незнайомцем.
Ніякого болю. Ніяких претензій.
Тільки рівний спокій.

Юрій відчув, як щось боляче стиснулося під серцем.
Вона не пам’ятає його — але дивиться на нього з такою гідністю, з такою внутрішньою цілісністю, що він раптом зрозумів:
ця жінка вже не та, з якою він жив.

Вона стала іншою.
Сильною.
Харизматичною.
Красивою — так, що це вражало.

Він бачить її вперше по-справжньому

Діти бігали навколо, тягнулися до неї, сміялися.
І вона — ніжно, терпляче, з тією особливою теплотою, яку він ніколи не цінував, — розподіляла увагу між ними.

Юрій дивився на неї як зачарований.

І зрозумів просту річ:
вперше за всі роки він бачить справжню Світлану.
І те, що він бачить —
вражає його до глибини.

Вона не просто без нього впоралася.
Вона стала кращою.
Вільною.
Самодостатньою.
І незбагненно прекрасною.

Світлана, яку він колись не помічав, тепер стояла перед ним — і здавалася йому жінкою, за яку він би боровся всім серцем.

Тільки тепер не було впевненості, що вона дозволить йому наблизитися.