Глава 11. Повернення себе

Квартира, яку вона винайняла, була маленькою, але затишною.
Сонце падало через широке вікно просто на підлогу, утворюючи золоті квадрати — і в цих квадратах було щось заспокійливе, майже рідне.

Світлана довго ходила кімнатами, доторкаючись до речей, перевіряючи їхню вагу, текстуру.
Вперше за багато років вона почувалася… сама з собою.
Без ролей.
Без очікувань.
Без тихого, постійного контролю.

На кухні вона відкрила шафку і знайшла фарфорову чашку — білу, без візерунків.
Проста, але красива.
Вона налила собі чаю й сіла на підвіконня.

Хто я?

Це питання звучало всередині так ясно, що злякало її більше, ніж падіння зі сходів.

Вона взяла блокнот, який випадково поклала у валізу.
Сторінки були чистими — так непристойно чистими, ніби чекали саме цього моменту.

Вона почала з простого:

«Що я любила?»

Пам’ять про Юрія й Сергійка була зруйнована, але пам’ять про себе… з'являлася м’яко, повільно, як ранковий туман, що розсіюється.

Вона згадала руки, вимазані фарбою.
Тонкий запах олії.
Гори незакінчених полотен у гуртожитку, коли вона навчалася на художницю.

Вона зупинилася.

Я малювала?

Спогад був теплим, справжнім:
вона сидить біля великого вікна, студентка з хусткою на голові, і малює людей у парку.
Їй подобалося ловити чужі настрої.
Вона мріяла виставлятися.
Подорожувати.
Вчитися в Італії.

А потім… хтось сказав, що це несерйозно.
Що «ми не можемо годуватися з твоїх малюнків».
І вона поклала мрії у шухляду.
Назавжди — як тоді думала.

Світлана поклала чашку на підвіконня й підійшла до валізи.
Там, на самому дні, лежав старий альбом із пожовклими краями.

Вона відкрила — і побачила роботи 18-річної себе.
Глибокі, ніжні, імпульсивні.
Там було життя, якого вона не бачила у дзеркалі вже давно.

Сльози повільно скотилися щоками.

Не від болю.
А від того, що вона впізнала себе.

Світлана витерла очі, взяла простий олівець і сіла за стіл.
Рука довго вагалася, але потім сама вивела першу лінію.

Потім другу.
Третю.

І раптом — уся сторінка ожила.
Плавні штрихи, вигини, тіні.
Голос її справжньої сутності прорізався крізь роки мовчання.

Це була вона.

Не чиясь дружина.
Не мати, яку знецінювали.
Не жінка, яку ставили нижче других.

А Світлана — сильна, талановита, з руками, які вміють творити.

Коли вона завершила перший після років малюнок, було вже темно.
Вона подивилася на нього і посміхнулася.

Я повертаюся.

У цю мить вона вперше по-справжньому відчула:
амнезія забрала частину життя —
але дала шанс повернути те, що вона колись втратила себе.