Глава 10. Рішення піти

Наступного ранку Світлана прокинулася раніше всіх.
У домі було тихо. Непривично. Ніби він завмер — чекав, що вона знову стане тією, ким була.

Вона сиділа на краю ліжка, тримаючи в руках рекомендації лікаря.
Слова були простими:

«Уникайте стресу. Відпочивайте. Уникайте контактів, що викликають тривогу».

Вона перечитувала це речення знову і знову.
І кожного разу дивилася на двері — на той бік, де були Юрій і Сергійко.
Обидва стали для неї саме таким «контактом».

Коли лікарка телефонувала зранку, усе стало ще ясніше.

— Світлано, — сказала вона м’яко, — ви виглядаєте виснажено навіть по голосу. Амнезія — це спосіб мозку захистити вас. Якщо середовище викликає дискомфорт, ви маєте право захищати себе.

— Навіть якщо це… родина? — тихо спитала Світлана.

Лікарка завагалася лише мить.
— Особливо якщо це родина.

Після дзвінка Світлана сиділа довго.
Поруч — тиша.
У грудях — раптове відчуття ясності.

Вона підвелася й вийшла в коридор.
Юрій сидів на кухні з телефоном. Коли побачив її, швидко вимкнув екран — ніби робив щось заборонене.

— Як ти себе почуваєш? — запитав він, але голос був стриманий, обережний, наче він боявся її відповіді.

— Втомлено, — чесно сказала вона. — І… мені важко тут.

— Тут? Вдома? — Юрій насупився. — Ти просто ще не звикла.

— Можливо, — відповіла вона м’яко. — Але є одне рішення, яке я маю прийняти.

Юрій насторожився.
Йому не подобалася її нова тиша — тверда, спокійна, незалежна.

— Я хочу пожити окремо, — сказала вона чітко. — Лікарі рекомендують спокій. Я не можу його тут отримати.

— Ти… жартуєш? — голос Юрія став різкішим. — Куди ти підеш? У тебе немає…

Він запнувся, вчасно ковтнувши слова «нічого».
Бо вперше побачив у її очах не покірність, не біль — холодну ясність.

— Є, — сказала вона. — Я підготувалася. Мені потрібен час, щоб зрозуміти себе.

Юрій підвівся.
— Час? Ти — моя дружина!

— Я подаю на розлучення, Юрію.

Слова повисли в повітрі, важкі, як метал.

Юрій зблід.
Сергійко, який зайшов до кухні в цей момент, почув останнє речення і різко зупинився.

— Ти що твориш? — вигукнув він. — Через пам’ять? Через істерики?

Світлана дивилася на нього так само спокійно, як і на батька.

— Я не пам’ятаю вашої любові.
І… здається, тепер я розумію чому.

Юрій обхопив голову руками — він не знав, як реагувати.
Звик наказувати, вимагати, тиснути.
А тут… нічого не працювало.

Вона пішла до дверей спальні, зібрала невелику валізу.
Декілька речей, мінімум — тільки те, що потрібно.

Юрій дивився на неї так, ніби світ валиться.

— Ти не маєш права так просто піти, — прошепотів він. — Це наш дім.

— Можливо, — сказала вона тихо. — Але не мій.

І вперше за багато років вона переступила поріг дому, не озираючись.
Вперше без страху.
Без сумніву.
Без ролі, яку на неї нав’язували.

На вулиці було прохолодно.
Світлана затягнула куртку ближче до підборіддя і вдихнула глибоко.

Свобода пахла інакше