Глава 9. Чужі люди у власному домі

Світлана повернулася додому через три дні.
Лікарі наполягали, щоб поруч був хтось із близьких, але ведуча медсестра тихо запитала:

— А вони справді близькі?

Світлана не знала, що відповісти.

Юрій зустрів її біля машини мовчки.
Сергійко стояв позаду, наче тінь — насуплений, незадоволений, ніби хтось порушив його плани.

Коли вони зайшли до будинку, Світлану накрила хвиля дивного відчуття.
Вона дивилася на меблі, стіни, фотографії… але все виглядало так, ніби належало комусь іншому.

— Це твій… наш дім, — сказав Юрій, коли вона довго зупинялася поглядом на кухні.

Їй захотілося відповісти: Я відчуваю себе гостею.
Але вона лише кивнула.

Вони провели невелику «екскурсію», хоча їй вона здалася нав’язливою.
— Ось наша спальня…
— Це кімната Сергійка…
— Тут ти готуєш…

"Ти готуєш."
Ніби це була головна частина її особистості.

У спальні Світлана зупинилася.
Ліжко було велике, але застелене так, ніби на ньому давно ніхто не спав поруч.
Юрій поглянув на неї:

— Ти можеш відпочити. Я спатиму в кабінеті, поки тобі не стане комфортно.

Він сказав це правильно, але тон був обережним — не ніжним, а наче він боявся зробити щось «не так».

Світлана відчула, що цей дім говорить про більше, ніж слова.

І тоді вона зайшла в кухню.

На столі стояла порожня чашка.
Дві тарілки у мийці.
Жодного її предмета, жодної речі, яка свідчила б про її присутність.

Наче її тут ніколи й не було.

— Ти часто тут проводила час, — сказав Юрій, ніби пояснюючи сам собі. — Ти любила… порядок.

— Я не пам’ятаю, — відповіла вона спокійно.
Холод у її голосі застукав Юрія зненацька.

Сергійко підійшов ближче.

— Мамо… — він вимовив це слово так невпевнено, ніби пробував його вперше. — Ти скоро… станеш нормальною?

Світлана помітила, що в його словах не було турботи.
Лише роздратування.
Очікування, що вона повернеться в зручну для них роль.

— Я намагаюся, — сказала вона чесно. — Але поки що ви для мене… чужі люди.

Юрій сіпнувся, ніби ці слова вдарили його по обличчю.

— Ми… сім’я, — він вимовив це з напругою. — Ми разом усе пережили.

— А чому я цього не відчуваю? — спокійно запитала вона.

Тиша стала густою, тривожною.

Хлопець знову скривився:
— Та вона просто прикидається. Вона ж завжди любила драму.

Більше ніяких «ніжних сімейних моментів».
Вона подивилася на нього прохолодним, чужим поглядом.
Син миттєво відвернувся.

Світлана повернулася до Юрія:

— Я хочу відпочити. Сама.

Юрій кивнув, але щось у його виразі зламалося.
Це був не жаль — це була звичка контролю, яка раптом дала тріщину.

Коли вона зачинила за собою двері кімнати, Світлана видихнула.

Так, це їхній дім.
Але вона — гість, чужинка, випадкова людина в історії, де мала бути головною героїнею.

І найстрашніше — це не лякало її.
Це… полегшувало.

Бо вперше за багато років вона не відчувала провини.
Не відчувала обов’язку.
Не відчувала страху догодити.

Вона просто була.
Вільна у власній тиші.