Глава 8. Пробудження без них

Світло різало очі, хоча в палаті було напівтемно. Світлана повільно розплющила повіки — ніби піднімала величезну вагу.
Спочатку вона побачила білу стелю.
Потім — крапельницю.
Потім — туман.

В голові було тихо. Надто тихо.
Наче хтось стер частину її внутрішнього світу і забув повернути на місце.

— Пані Світлано? — обережний голос медсестри прорізав тишу. — Ви мене чуєте?

Світлана кивнула, але рух вийшов ламаний.
Медсестра підійшла ближче, поправила подушку.

— Ви були без свідомості двадцять годин. Пам’ятаєте, що сталося?

Світлана спробувала зосередитися.
Сходи.
Темрява…
І все.

— Ні… — прошепотіла вона. — Нічого.

Боліла голова, але біль видавався не таким жахливим, як порожнеча всередині.

За кілька хвилин у палату увійшла лікарка — впевнена, спокійна.

— Пані Світлано, у вас струс мозку і часткова амнезія. Ви можете не пам’ятати певні події або людей. Це тимчасово, але ми не можемо прогнозувати, що саме повернеться першим.

— Людей? — перепитала Світлана, відчуваючи, як щось холодне розливається по грудях. — Кого саме я могла забути?

Лікарка не встигла відповісти — у дверях з’явилися двоє:
Юрій і їхній син.

Юрій виглядав стурбовано, але в його очах промайнуло ще щось…
Страх?
Нервозність?
Незручність?

Син стояв поряд, ховаючи руки в кишені, ніби чекав на скаргу.

Світлана дивилася на них довго.
Занадто довго.
Ніби намагалась зв’язати обличчя з почуттями — але ніхто з них не відгукувався всередині.

— Привіт… — Юрій зробив крок уперед. — Це я. Твій чоловік.

Світлана зморщилась від здивування, не встигаючи приховати реакцію.
— Ви… мій чоловік?

Юрій завмер.
Син теж.

— А це наш син, Сергійко, — додав він, ковтаючи повітря.

Хлопець смикнув плечем, ніби йому соромно від самого факту.

Світлана придивилася до нього.
Він був… чужим.
Холодні очі, відсторонений погляд.
Жодної нитки, жодного тепла.

— Я… вас не знаю, — сказала вона так тихо, що здавалось, слова розчиняються в повітрі.

Повисла тиша.
Густа, важка, незручна.

Юрій відступив на крок, наче отримав удар.
Сергійко миттєво відвернувся, скривившись, як від неприємного запаху.

— Це нормально, — поспішила вставити лікарка. — Пам’ять повертається поступово. Не тисніть на неї.

— Так, звичайно… — Юрій проковтнув комок. — Ми почекаємо. Скільки треба.

Але в його голосі не було тепла.
Тільки роздратування, змішане зі страхом.

Вони постояли ще кілька секунд, мовчки, чужі одне одному — хоч мали бути сім’єю.
Потім Юрій сказав сухо:

— Якщо щось треба… подзвони.

Він навіть не взяв її за руку.
Не обійняв.
Не спитав, як вона почувається.

Син просто насупився і вийшов слідом.

Коли двері зачинилися, Світлана вперше видихнула.

Ніби в палаті стало більше повітря.

Медсестра нахилилася до неї.
— Вам страшно?

Світлана подумала.
І чесно відповіла:

— Ні.
Мені… легко.

Це була правда.
Легкість дивна, незрозуміла, але справжня.

Бо вона прокинулася у світі, де не знала ні образ, ні болю, ні тих, хто завжди знецінював її.

Вона прокинулася без них.

І це була перша надія, яку вона відчула за довгий час.