Глава 7. Падіння зі сходів

Дім був напрочуд тихим, як перед грозою. Світлана піднімалася сходами, тримаючи кошик зі свіжою білизною. Звичайний рух, звичний ранок — але всередині щось стискалося, ніби попереджаючи: не підіймайся.

Вона вже на середині, коли почула знайоме клацання каблуків.
Ірина.

Світлана зупинилася, намагаючись вирівняти дихання. Її тіло відреагувало раніше за думки — плечі стиснулися, руки трохи затремтіли.

Ірина з’явилася над сходами, спираючись на поручні так, ніби це був її дім.

— Працюєш? — холодно, ніби насмішка.
— Так, — тихо відповіла Світлана, роблячи крок вище.

— Ти завжди працюєш. Це єдине, що ти вмієш, правда? — голос Ірини звучав надто легковажно, щоб бути випадковим.

Світлана відчула, як слова боляче ковзають по серцю.
Вона продовжила рух, але Ірина вже почала спускатися їй назустріч — крок за кроком, повільно, демонстративно.

— Юрій вчора сказав, що ти знову забула забрати його костюм із хімчистки.
Світлана обернулася:
— Я не забула. Він сам сказав залишити до понеділка.
— Справді? — Ірина підняла брову. — Цікаво, бо він говорив зовсім інше.

Це був її улюблений прийом — заплутати, поставити під сумнів, посіяти сумніви.

— Мені не потрібно, щоб ти мені щось доводила, — додала Ірина м’яко, майже ласкаво. — Просто перестань прикидатися ідеальною.

Світлана зібралася з духом:
— Я не прикидаюся. Я просто роблю те, що маю робити.

— Маєш? — Ірина насмішкувато засміялася. — Ти думаєш, що хтось тут потребує тебе?

Світлана втримала рівновагу емоцій, але голос здригнувся:
— Припини…

— А чому я маю припиняти? — Ірина широко розвела руками. — Юрію потрібна жінка, яка бачить світ ширше, ніж каструлі й підлоги. Поглянь на себе. Ти — тло. Тінь. Ніхто.

Кошик зісковзнув з руки й упав на сходи.
Біла білизна розсипалась, як сніг.

Світлана ступила на сходинку нижче, намагаючись підняти все назад. Ірина не зупинилася — вона підійшла ближче, нависаючи над нею так, що в повітрі стало важко дихати.

— Ти знаєш, чому син не слухає тебе? — Ірина нахилилася. — Бо він бачить: Юрій тебе не поважає. Ніхто не поважає.

Внутрішній біль Світлани на мить змінився гнівом.

— Ти не маєш права так говорити, — твердо сказала вона.
— Я? — Ірина засміялася тихо, майже шепотом. — А хто ти, щоб мені забороняти?

Між ними накопичена роками напруга рвонула назовні.
Ірина зблизилася ще сильніше — настільки, що Світлана відчула запах її парфумів.

— Ти тільки й робиш, що терпиш, — прошипіла Ірина. — Бо інакше ніхто тебе не помітить.

Слова впали, як остання крапля.

Світлана зробила крок назад — інстинктивно, щоб створити дистанцію.
Ірина, навпаки, рушила вперед.

Їхні плечі торкнулися.
Легко, але небезпечно.

Потім — той самий рух.
Невловимий.
Тонкий, майже випадковий.

Ірина торкнулася Світлани на плече.
Трохи сильніше, ніж потрібно, щоб просто пройти повз.

Світлана похитнулася.
Пальці ковзнули по перилах.
Нога з’їхала зі сходинки.

— Іро… — вирвалося в неї захриплим голосом.

Але Ірина вже відступила назад.
Спостерігала.

Світлана полетіла вниз.
Удар об дерев’яну сходинку, ще один — об край.
Біль розривав череп, ребра.

Повітря вибило з грудей.

І останнє, що вона побачила, перш ніж темрява накрила її,— обличчя Ірини.

Спокійне.
Байдуже.
Навіть трохи задоволене.

Темрява прийшла, ковтаючи звук, світло, страх.
Але щось у ній було нове —
мовчазна пауза перед тим, як життя зміниться назавжди.