Глава 6. Крапля переповнює чашу

Будинок був наповнений голосами — не теплими, не сімейними, а тими, що ріжуть повітря, мов тупі ножі.
Ірина з’явилася в дверях ще зранку, «випадково», як завжди. Вона була блискучою, натягнуто усміхненою, і вже з порогу почала командувати простором.

— Ой, Свєточко, ти знову не прибрала в коридорі? — її голос був медовим, але з жалом. — Юрчику, ти подивись, як твоя жінка старається… чи не дуже?

Юрій навіть не підвів погляду від телефону.
— Свєта, ну що це таке? Ти ж удома весь день…

Світлана не відповіла. Вона вже звикла, що будь-які слова тільки погіршують ситуацію.

До кімнати зайшов син — похмурий, як останнім часом завжди.
— Мам, а де мої кросівки?

— Там, де ти їх залишив, — тихо сказала вона.

Ірина, почувши це, підняла брови й виставила губи бантиком:
— Ну звісно… Як у вас тут усе… по-родинному. Ніхто ні за що не відповідає.

Син фиркнув:
— Та мам, ну серйозно… могла б і знайти. Ти ж все одно дома.

Світлана відчула, як щось важке підступає до горла. Вона озирнулася на Юрія, сподіваючись… хоч на що-небудь. Але він навіть не відволікся від екрана.

— Ірино, — тихо мовила вона, — може, досить?

Ірина усміхнулася так солодко, що по спині пробіг мороз.
— Тобі щось не подобається, Свєточко? Я лише хочу допомогти тобі стати кращою дружиною. Це ж у тебе так… погано виходить.

Юрій хмикнув:
— Ну, певною мірою вона права.

Оці два слова вдарили сильніше за ляпас.

Син, наслідуючи батька, кинув зневажливо:
— Може, і правда мамі треба… підтягнутись.

Ірина тим часом роздивлялася Світлану так, ніби та була меблями.
— Знаєш, Свєто… — вона зробила два кроки ближче. — Деякі жінки просто народжені, щоб бути тлом. Комусь же теж треба.

Голка. Глибока. Заходить в серце без попередження.

Юрій не втрутився.
Син промовчав.
Світлана стояла сама проти їхніх зауважень, їхньої тіні, їхнього холодного осуду.

Вона відчула щось нове.
Не біль.
Не образу.

Порожнечу. Таку глибоку, що вона могла б поглинути кімнату.

Ірина, бачачи це, зробила останній укол:
— Просто ти не того рівня, Свєто. Прийми це. Комусь же треба бути на дні, щоб інші могли піднятися.

Ці слова стали тією останньою краплею.
Тією, що переповнила чашу, яку Світлана тримала шість років.

Вона підняла голову.
Її голос був тихим, але він пройшов крізь кімнату, мов розряд блискавки:

— Не смій так зі мною говорити.

Настала тиша.
Усі здивовано витріщилися на неї, ніби вперше почули.

Ірина відкрила рота, щоб щось відповісти, але Світлана вже не слухала. Вона забрала ключі зі столу й пішла до дверей.

Юрій, нарешті відірвавшись від телефона, вкинув: — Ти куди?

— Туди, де мене не принижують.

Вона зачинила двері так тихо, що це прозвучало гучніше за будь-який удар.

Цього разу вона не плакала.
Усередині народжувалося щось інше.
Сильніше.
Небезпечніше для тих, хто звик її топтати. Почалася точка зламу.