Глава 5. Чому вона мовчала?

Світлана сиділа біля вікна, дивлячись на двір, де колись сміялися діти, тепер же панувала тиша. У цій тиші вона чула себе краще, ніж поряд із людьми, які, здавалося, давно втратили до неї повагу.

Питання, що невидимою кулею зависло в голові:
Чому вона мовчала всі ці роки?

Відповідь не була простою. Але була правдивою.

Коли Юрій лежав у лікарні, непритомний, уперше після аварії, поруч із ліжком зібралася вся його родина. Тривожні обличчя, червоні очі від безсоння. Лікар говорив тихо:
— Він житиме. Завдяки людині, яка витягла його з машини.

І коли всі погляди звернулися до Світлани — вона відчула, як земля під ногами розходиться навпіл.
Не через страх. Через те, що знала, яке рішення мусить прийняти.

Мати Юрія підійшла до неї першою:
— Свєто… це була ти?
Світлана кивнула.

В очах жінки блиснула така тепла, така щира вдячність, що Світлана ледь стримала сльози.

— Він має знати, — твердо мовила свекруха.

І ось тоді, в той момент, Світлана прошепотіла слова, які визначили шість років її життя:
— Не кажіть йому. Будь ласка.

Усі в кімнаті завмерли.

— Чому? — спитала сестра Юрія, розгублена.

Світлана вдихнула. Вона не хотіла здаватися благородною — вона просто боялася правди.
— Якщо він дізнається… Він може відчути, що мусить… бути поруч. Мусить одружитися. Мусить бути зі мною не через любов.
Вона опустила очі:
— А я не хочу такого життя. Я хочу, щоб він вибрав мене сам.

Батько Юрія підійшов ближче. Його голос був глухим:
— А якщо він ніколи не згадає?
— Тоді… так і буде, — вона ледь чутно відповіла. — Але я не хочу вдячності замість почуттів.

Вони мовчали довго.
Потім мати Юрія поклала руку їй на плече.
— Добре. Якщо ти так просиш… Ми пообіцяємо.
І всі кивнули.
Обіцянка була дана — мовчання заради її серця.

Світлана пригадала це так чітко, наче розмова сталася вчора.
Тоді їй здавалося, що це правильне рішення.
Благородне. Чесне.

Але з роками тиша стала пасткою.

Ірина увійшла в життя Юрія саме в той момент, коли він був найбільш вразливим.
І мовчання, яке мало бути щитом, стало дверима, які відчинилися перед чужою брехнею.

Щоразу, коли Світлана чула, як Ірина говорить про «ту, хто врятувала Юру»,
її серце стискалося від болю.
Але вона продовжувала мовчати — бо так пообіцяли всі.
Бо так попросила вона сама.

А Юрій…
Юрій з кожним роком віддалявся.
Не підозрюючи, що жінка, на яку він дивився зверхньо, свого часу обрала між правдою і любов’ю.
І вибрала любов.

Світлана витерла очі.
Минуле не змінити.
Але його можна розкрити.

І вперше за багато років вона відчула:
цей вузол мовчання скоро буде розірвано.