Глава 3. Тінь Ірини

Ірина вміла входити в кімнату так, що здавалося — світло трохи змінювало напрямок. Не тому, що вона була яскрава. Навпаки. Її присутність скидалася на холодний протяг, який хтось раптово відчуває на спині: неприємно, але не відразу зрозумієш — звідки.

Вона зайшла без стуку, як завжди.
— Юро, ти вже подивився мої розрахунки? — її голос звучав м’яко, навіть занадто м’яко, але з тією ледь помітною вимогою, яка не потребує пояснення.

Юрій відвів погляд від екрана, і те, що він зробив потім, вкололо Світлану найсильніше: він одразу усміхнувся. Легко, невимушено. Усмішкою, яку вона не бачила вже довгі місяці. Усмішкою, яку вона колись вважала лише своєю.

— Так, зараз гляну, — відповів він, вирівнюючи спину й автоматично надаючи голосу теплішого тембру.

Ірина підійшла ближче — занадто близько. Її рука «випадково» ковзнула по спинці його стільця. Жест майже непомітний, але в ньому читалося: я тут. Я ближче, ніж маю право.
Світлана стояла в дверях, тримаючи чашку з чаєм, яку хотіла поставити чоловікові. Але не зробила кроку.

— О, Свєта... ти тут? — Ірина підняла очі й кинула погляд, у якому не було ні здивування, ні радості. Тільки оцінка.
Погляд жінки, яка давно визначила для себе, хто в цій кімнаті зайвий.

— Я чай принесла, — тихо відповіла Світлана.

— Ммм… Молодець. — Ірина усміхнулася так, ніби похвалила дитину, яка вперше зав’язала шнурки.
Юрій цього тону не почув. Або не захотів почути.

— Ірино, давай сюди документи, — сказав він, не глянувши на дружину.
— Звісно, — м’яко кивнула та і поклала планшет перед ним, спеціально торкнувшись його руки. Наче випадково. Але не випадково.

Юрій не відсмикнувся.

Світлана поставила чашку.
Глухий стукіт фарфору об стіл здався їй надто гучним.

Ірина обернулася ще раз, повільно, з ледь помітною посмішкою:
— Знаєш, Свєточко… часом треба дозволяти людям робити важливі речі. А не триматися за побут.
Вона сказала це так тихо, що тільки Світлана почула. І так доброзичливо, що будь-хто сторонній вирішив би — це порада.

Але Світлана відчула в цих словах ніж, гострий і холодний.

Ірина знову повернулася до Юрія, і вже за секунду він сміявся з чогось, що вона йому показала. Тепло, відверто. Так, як давно не сміявся з дружиною.

Світлана стояла нерухомо, наче вросла в підлогу.
І тоді вона вперше зрозуміла:
Ірина не просто людина поруч.
Вона — тінь.
Тінь, яка поглинає світло, поки ніхто не дивиться.

Світлана тихо вийшла з кімнати.
А сміх позаду не вщухав