Глава 2. Холод між ними

Світлана давно помітила: Юрій навчився мовчати так, що це мовчання звучало гучніше за крик. У його тиші не було спокою — лише постійне нагадування, що між ними щось розірвалося. Не різко, не раптово — а повільно, по краплині, як тала вода, що точить камінь.

Вони вечеряли разом, але кожен — у своєму окремому світі. Юрій гортав стрічку новин, не підводячи очей, а Світлана ловила себе на тому, що дивиться на нього, намагаючись знайти хоч якийсь знак: теплий погляд, усмішку, звичну колись легкість. Але натомість бачила обличчя, від якого відступила весна. Холодне, зосереджене на чомусь іншому, далекому.

— Як минув день? — обережно запитала вона, наче перевіряла лід ногою, боїться тріщини.

— Нормально, — коротко. Без деталей, без запитання у відповідь. Наче розмова — зайвий шум.

Світлана кивнула, хоч він цього не бачив. Вона відчула, як усередині знову затягується невидима петля. Раніше вони могли говорити годинами: про плани, про роботу, про дрібниці. Тепер між ними висіло мовчання — густе, важке, наповнене невимовним.

Юрій встав першим. Мовчки. Навіть стілець не скрипнув, наче й він не хотів порушувати дистанцію.

Вже в коридорі він кинувся по свої ключі, і якось між іншим, ніби випадково, сказав:

— Ти стала дуже нервова. Може, знайди собі якесь заняття. Щоб не зациклюватись.

Світлана не встигла заперечити. Двері зачинилися за ним одразу після фрази. Вона залишилася посеред кімнати, тримаючи в руках рушник, яким витирала стіл. Їй здалося, що це не він пішов — це він віддалився. На кілька місяців? На кілька років? Важко сказати, коли саме це почалося.

Її руки опустилися. Вона дивилася на двері, але бачила зовсім інше: себе ж саму, маленьку, згорнуту всередині, таку, яку він давно перестав помічати.

Юрій більше не підвищував голос, не сперечався, не ображав. Він просто… не торкався її присутності. Наче вона стала невидимою. Наче її тінь живе в цьому домі, а вона — десь осторонь.

І саме ця тиша різала сильніше за будь-які слова.
Бо від крику можна сховатися.
А від байдужості — нікуди.