Глава 1. День, як і всі інші

Частина І. Жінка, яку ніхто не бачив

Ранок почався так само, як і сотні ранків до цього. Тиша кухні, аромат підсмаженого хліба і відчуття, що десь дуже глибоко всередині живе маленька надія: може, сьогодні хтось помітить її старання.
Але ні. Знову — день, як і всі інші.

Світлана прокинулася раніше за всіх, як завжди. Вимкнула дзвінок будильника, щоб нікого не розбудити, і тихо ступила босими ногами по холодній підлозі. Їй подобалась тиша ранку — це був єдиний час доби, коли ніхто не вимагав, не кликав, не бурчав. У ці хвилини вона була просто собою, а не кухарем, пральнею, швачкою, психологом і тінню у власному домі.

Поки варилася каша для сина, Світлана машинально переставляла кружки, розкладала хліб, витирала крихти, знімала чисту білизну із сушарки. Її рухи були відточені роками — беззвучні, легкі, такі, що не потребували думки.
Вона давно вже навчилася жити так, щоб ніхто не помічав її втоми. Щоб у домі все «само собою» з’являлося чистим, випрасуваним, готовим.

— Мам, ти знову не те зробила, — буркнув син Сергійко, з’явившись у кухні з телефоном у руках. — Я ж просив бутерброди, а не кашу.

— Я зараз зроблю, — м’яко відповіла Світлана, хоча всередині щось ледь чутно хруснуло.
Вона й справді почула, як просив. Просто вчора ввечері він говорив так роздратовано, так між іншим, що вона сумнівалася, чи справді це було проханням, чи черговим капризом.

Син сів за стіл, навіть не глянувши на неї.
І це боліло найбільше — байдужість власної дитини, яка вже давно навчилася копіювати татовий тон.

Коли в кухню зайшов Юрій, він лише окинув поглядом стіл, швидко подивився, чи є його кружка з кавою, і зітхнув.

— Знову щось не так з кавою… — пробурмотів, не глянувши на дружину.

Вона стишила подих.
Йому не подобалась температура, кількість цукру… їй вже важко було вгадати, що саме.
Та й навіщо? Він давно не дякував, не помічав.

— Якщо щось не підходить — я перероблю, — сказала вона тихо.

— Та вже… пізно, — відмахнувся він, і в його голосі звучало роздратування так, ніби вона навмисно псує його ранок.

Світлана повернулась до плити, відчуваючи, як на очі накочуються сльози. Але вона вміла їх не показувати. Вона вміла ховати все — і образи, і втому, і власні бажання.

Її життя давно стало фоном для життя інших.

Юрій і Сергійко взяли свої речі, пішли, навіть не попрощавшись.
Двері зачинилися — і в квартирі запанувала тиша.

Але це була вже інша тиша.
Не ранкова, тепла, її.
Це була тиша порожнечі, в якій вона нарешті чітко відчула, що її не бачать. Не помічають. Не цінують.

Вона опустилася на стілець і довго дивилася на чашку з охоловшою кавою, яку зробила для себе, але так і не встигла випити.

«День, як і всі інші», — подумала вона.

І навіть не здогадувалася, що зовсім скоро її життя розлетиться на шматки — так само, як те дзеркало у формі серця, що стане символом її нової історії.