Глава 8 Виклик Ноктревалів

Коли вони повернулися до головної зали, Валеріан був там.

Ашвер дав йому одяг свого дому: сірий, із вишивкою. Волосся було зібране в бездоганний хвіст. На пальці знову з’явився перстень із печаткою — не той, що він носив у Цитаделі, а справжній, піднятий зі сховищ Ісарета.

Міра помітила, як він машинально повернув перстень, звикаючи до ваги.

Саєр і Тарен стояли біля столу з розгорнутою картою. Кути притискали важкі металеві фігурки, щоб пергамент не скручувався.

— Ми вирушаємо на світанку, — сказав Саєр, не обертаючись. Кінчиком пальця він провів по тонкій лінії на карті. — Ашвер дає нам провідників до кордону Диких Земель.

Валеріан підійшов ближче і сперся долонею об край столу.

— Двір Сонця не пробачить вам повернення.

— А ми не просимо вибачень, — Тарен поклав руку йому на плече й стиснув. — Ми приведемо тобі армію. Тих, кого Двори викреслили зі списків живих. Привиди мають звичку збиратися в зграї.

— Будьте обережні, — тихо сказала Міра, підійшовши до них.

Саєр нарешті глянув на неї й криво всміхнувся.

— Найріс надто зайнятий власним блиском, щоб дивитися в бік Диких Земель. Командоре, бережіть його. Він став підозріло м’яким від ваших людських почуттів.

Його погляд ковзнув до Валеріана.

— Хоч мушу визнати, йому це пасує.

Валеріан нічого не відповів, лише ледь повів бровою.

За годину Саєр і Тарен зникли в тінях коридорів, прямуючи до стайні. Їхні кроки ще якийсь час глухо відбивалися в камені, а потім стихли.

Ісарет підійшов до Тео, який стояв біля стійок зі зброєю і одну за одною знімав фейрійські мечі з кріплень.

— Майстре Вілдор, — м’яко сказав Ісарет. — Ви дивитеся на ці клинки так, ніби вони вам особисто заподіяли шкоду.

Тео зважив у руці вузький фейрійський меч, двічі крутанув кистю і невдоволено цокнув язиком.

— Вони занадто легкі. Баланс майже ідеальний, не сперечаюсь. Але проти нежиті або важкої броні ця краса довго не протягне. Мені треба перекувати частину кріплень. І... у вас є запаси сонячної міді?

Ісарет ледь підняв брову.

— У підвалах Ашвера є все, що встигло накопичитися за роки тиші. Беріть, що потрібно. Тільки майте на увазі: ми не можемо виступити разом із вами до Двору Срібного Місяця. Це сприймуть як оголошення війни.

Тео кивнув, думаючи про своє, і поклав меч назад.

Валеріан сів у крісло біля каміна і тихо покликав Міру до себе.

Вона підійшла без слів і вмостилася на підлокітнику поруч так близько, що він відчув тепло її тіла навіть крізь тканину нового одягу. Той ледь чутно зашурхотів, коли Валеріан трохи посунувся, звільняючи їй більше місця.

Валеріан дивився у вогонь, ніби збирався з думками. Полум’я кидало відблиски на його обличчя, підкреслюючи втому в очах і тінь тривоги, яку він марно намагався приховати.

— Мій батько... — почав він після паузи, не відводячи очей від полум’я. Голос став нижчим. — Я не знаю, чого чекати, коли він побачить мене. Двір Срібного Місяця закрився. Мій дядько, швидше за все, переконав всіх, що я був слабким і зрадив Двір. Але я не вірю, що Северіан брав участь у змові. Він надто... гордий для такого бруду.

— Він міг просто не завадити, — сказала Міра.

Вона сперлася ліктем на спинку крісла, а тоді трохи нахилилася до нього, так що кілька пасом ковзнули йому на плече.

— Ти сам казав: у вашому Дворі помилка — це вирок. Твоє падіння для них і було помилкою.

— Саме так.

Валеріан перевів на неї погляд. У світлі каміна його очі здавалися темнішими. Він взяв її за руку і легко стиснув.

— Тому ми підемо туди обережно. Нам потрібно, щоб вони почули правду раніше, ніж Двір Сонця встигне прислати своїх свідків.

Міра трохи повернула долоню, відповідаючи на його жест. І хоч у кімнаті потріскував вогонь, їй раптом здалося, що найтепліше місце тут — не біля каміна, а поруч із ним.

Нік, який досі мовчки слухав, відштовхнувся від стіни і підійшов до вікна. На ходу поправив манжет, ніби той раптом став незручним.

За склом густішала ніч.

— Отже, план такий. Тео робить нам нові іграшки. Нікс вивчає підходи. Кастіан стежить, щоб ми не перегоріли від місцевого ефіру. А ми з Мірою будемо вдавати пристойних людей.

— Приблизно так, — кивнув Валеріан. — Але є ще дещо. Ісарет отримав донесення. По той бік моря, на материку, почалися дивні рухи, і люди зникають цілими селами.

Міра різко випрямилася. Пальці мимоволі стиснулися.

— Розломи?

— Ні, — втрутилася Нікс.

Вона вже розклала перед собою карту Ісарета і тепер притримувала один край долонею, щоб пергамент не згортався. Іншою рукою відвела за вухо вологе після купальні пасмо.

— Свідки кажуть про тіні, що не вмирають. Це щось інше.

У Міри по спині пробіг холодок. На мить перед очима спалахнув Крейд-Фар, мортуми, їхні очі. Але це було не те. Гірше чи ні — вона поки не знала. І від цього ставало лише тривожніше.

Вона повільно перевела погляд на Валеріана.

— Нам треба закінчувати тут швидше.

Валеріан підвівся. В світлі зірок, що лилося з високого вікна, він і справді здавався жорсткішим.

— Завтра ми виберемо зброю й обладунки. Ашвер підготував для вас легку броню свого дому. Вона не сковує рухів, але тримає магічні удари. Тео піджене її під кожного. А післязавтра вирушимо до кордонів Срібного Місяця.

Тео, який досі крутив у руках якийсь фейрійський ніж, лише коротко кивнув, явно прикидаючи, що доведеться міняти.

— Ісарет, — Валеріан повернувся до друга. — Дай мені знати, якщо Двір Сонця почне збирати Золоту Варту.

Ісарет знову взяв келих, погойдав його в пальцях, спостерігаючи, як темне вино повзе по стінках.

— О, мої зірки скажуть мені про це ще до того, як Найріс встигне вдягти свій противний шолом.

Нік потягнувся так, що хруснули суглоби.

— Ми нарешті не схожі на брудних обірванців. Хоча, мушу визнати, бути брудом було якось спокійніше.