Глава 2 На боці життя

Назад вони йшли повільно.

Вийшли на набережну, де повітря було прохолодніше. Вода внизу блищала темною міддю. Над нею пливли маленькі світлові знаки для нічних човнів, тремтіли на хвилях, ніби хтось розсипав по ріці теплі зорі. Десь у внутрішньому дворі грали на струнному інструменті, повільно, майже ліниво. Десь на дахах сміялися жінки.

Міра сперлася ліктями об теплий камінь парапету і подивилася на воду.

Поруч стояв Валеріан, і хоча між ними тепер була цілком пристойна відстань, Міра однаково відчувала його так, ніби він досі тримав долоню в неї на талії.

— Пам’ятаєш, — сказала вона, — як мені колись здавалося, що ти взагалі не вмієш просто жити?

Він став поруч, майже торкаючись плечем.

— Пам’ятаю, — сказав він.

— І що тепер?

Валеріан подивився на неї.

— Тепер я живу, — сказав він.

Міра повільно повернула до нього голову.

— Так просто?

Кутик його рота ледь помітно сіпнувся.

— Ні, — відповів Валеріан. — З тобою.

Міра відвела очі на річку тільки тому, що інакше не витримала б.

Човен пройшов під мостом, і десь дзенькнув ланцюг.

— Я дуже довго жив так, — продовжив Валеріан, — ніби все важливе може почекати, поки я закінчу розгрібати черговий кінець світу.

Його голос був низький і спокійний.

— Виявилося, кінець світу може прийти навіть тоді, коли це не зручно, — сказав він. — І якщо весь час чекати, поки стане тихо, поки все вирівняється, поки нарешті з’явиться правильний момент, можна прожити півжиття. Або й кілька. І все одно не дійти до того, що насправді має значення.

Вітер із води підняв легке пасмо їй біля щоки. Валеріан машинально простягнув руку, прибрав його назад, і його пальці ковзнули по її шкірі так обережно, що в неї одразу збився подих.

— Ходімо додому, — сказав Валеріан.

Він вимовив це тихо, але Міра почула в цих словах значно більше, ніж просто пропозицію піти з набережної. Вона ще мить дивилася на нього, потім повільно випросталася від парапету.

— Добре, — сказала вона.

У домі було тихо.

Валеріан провів Міру до себе. Вона зупинилася на порозі й подивилася на нього.

Він теж не рухався кілька секунд, ніби спеціально давав їй останню можливість піти, якщо вона того хоче.

— Міро, — сказав він тихо. — Якщо ти зараз увійдеш, я не хочу більше брехати ні тобі, ні собі про те, як сильно я тебе хочу.

Вона дивилася на нього, на срібне волосся в напівтемряві, на світлі очі, на руку з перев’язкою, на ті самі губи, які ще на перевалі обіцяли їй говорити тільки тим тоном, який вона сама захоче чути.

— Я знаю, — відповіла вона.

І зайшла всередину.

Кімната була проста: широке ліжко, низький стіл, глечик із водою, відчинене у двір вікно, одна тепла світлова куля під стелею. На підвіконні пахло нічною м’ятою з миски.

Валеріан зачинив двері.

Вже без слів торкнувся пальцями її щоки, заправив волосся за вухо, провів кісточками пальців по шиї, ніби справді вивчав її заново, але тепер без поспіху.

Міра поклала руку йому на груди. Під долонею відразу відчула тепло і збитий ритм серця.

— Говори, — прошепотіла.

Він нахилився до її чола, сперся своїм лобом об її лоб.

— Добре, — сказав тихо. — Я люблю тебе. І не хочу більше жити так, ніби це треба ховати.

Його подих теплом ліг їй на губи.

— Я не шкодую, що чекав, — сказав він ще тихіше. — Але більше не хочу.

Міра заплющила очі.

— А я, — сказала вона, — більше не хочу робити вигляд, що можу без тебе.

Він поцілував її одразу.

Поцілунок вийшов довгий, глибокий, повільний.

Міра ковзнула пальцями в його волосся, притягнула ближче, і він тихо видихнув їй у рот, коли вона сама ще сильніше подалася до нього всім тілом.

— Міро, — хрипко сказав він у короткій паузі між поцілунками, — ти навіть не уявляєш, що зі мною робиш.

У неї сіпнувся кутик рота прямо в нього на губах.

— Уявляю, — прошепотіла вона. — І мені подобається.

Валеріан тихо, майже невіряче засміявся і обійняв міцніше.

Потім, без зайвих слів, зняв із неї плащ. Повільно, обережно, ніби розгортав щось таке, на що давно не смів розраховувати. Міра сама розв’язала шнурівку на сорочці, і його погляд від цього відразу став темнішим.

Він не поспішав.

Все робив так, ніби боявся не того, що вона відступить, а того, що сама мить може зламатися, якщо взяти надто різко.

Його губи спустилися до щелепи, до горла, до западинки під вухом. І від того, як м’яко, як уважно він це робив, тіло Міри відповіло швидше за будь-яку думку. Вона стиснула пальцями тканину в нього на плечах, сама подаючись назустріч.

— Ти ще можеш сказати ні, — прошепотів Валеріан їй у шкіру.

Міра відкинула голову, даючи йому більше простору.

— А ти можеш перестати говорити, — сказала вона.

Після цього він поцілував її так, що слова й справді стали зайвими.

Однією рукою він тримав її за талію, другою ковзнув вздовж спини повільно, ніби запам’ятовуючи кожен вигин.

Вона сама потягнула його ближче. Валеріан притулився чолом до її скроні, важко дихаючи, ніби на мить і сам утратив звичну владу над тілом.

— Ти навіть не уявляєш, як довго я про це думав, — сказав він низько, майже їй у шкіру.

У Міри від цих слів по всій спині пішов дрож.

— То не думай, — прошепотіла вона. — Просто будь тут.

Він знову поцілував її і відсторонився тільки для того, щоб подивитися їй в очі. Срібне волосся трохи розсипалося вперед, і від цього він здавався ще менш схожим на того стриманого чоловіка, яким так довго вмів бути для всіх.

— Скажи мені зупинитися, — сказав він тихо.

Міра дивилася на нього кілька довгих секунд.

Потім повільно похитала головою.

— Ні.

Потім Міра пам’ятала все уривками: як Валеріан підняв її на руки, як срібне волосся ковзало їй по шкірі, холодне після нічного повітря і тепліше там, де торкалося її, як вона тихо, майже беззвучно засміялася, коли він, вперше за весь цей час справді збившись, намагався однією рукою розібратися з перев’язкою і застібками.