Глава 7 Старі союзники

Збиралися без поспіху. 

Валеріан перевіряв наручі й плащ, Міра чистила меч. Кастіан із Нікс перекидалися короткими фразами. Тео знову рився серед артефактів. Нік, закинувши ногу на край низької лави, крутив у пальцях застібку рукавиці. Саєр і Тарен трималися осторонь, але від дверей не відходили.

— Якщо ми ще трохи почекаємо, я почну думати, що вони вирішили нас всиновити, — сказав Нік.

— Тебе не візьмуть, — відказала Нікс. — Ти занадто багато говориш.

— Це дискримінація.

Коли сонце піднялося вище, до зали увійшов Ашвер.

Сьогодні на ньому був бойовий обладунок із темного металу — матовий, без жодного блиску.

За кілька хвилин вони вже спускалися вузьким проходом, що виводив убік, під чорні виступи скель. Там чекали коні — темні, з легкою збруєю. Тварини нетерпляче били копитами.

Ашвер легко сів у сідло.

— До межі три години. Якщо ніхто не полізе перевіряти, чий слід потягнувся через мій залізний хребет.

— А якщо полізе? — запитав Нік, підтягуючи рукавицю.

— Тоді зробимо так, щоб більше не питали, — сказав Ашвер.

З кожним поворотом яр то звужувався, то знову відкривався. Солонуватий вітер поступово змінився прохолодою терас.

Ашвер їхав трохи попереду, ліворуч від Валеріана. За ними трималися Саєр і Тарен. Міра була трохи позаду, поряд із Кастіаном. Нік, Нікс і Тео замикали групу, розтягнувшись так, щоб не втрачати одне одного з виду.

Спершу чорні кам’яні тераси почали здійматися одна над одною, потім у породі з’явилися світлі вкраплення. Ще вище, на зрізах скель, відблискувало сріблясте каміння — майже прозоре на ребрах, ніби скляне.

Валеріан довго дивився на дорогу, а потім сказав:

— Ліва дорога колись вела до старого поста. Якщо його не знесли.

Ашвер глянув на нього збоку.

— Так. Але його затопила річка.

— Тут була річка? — здивувався Тео.

— Тут було багато чого, — відказав Саєр.

Вони їхали вже кілька годин, коли Ашвер різко підняв руку. Повіддя натягнулися миттєво.

— Попереду хтось є, — неголосно сказав Валеріан.

Ашвер не обернувся.

— Теж відчув?

— Так.

Повітря справді було дивним, аж надто чистим для земель Попелу, де пил висів усюди.

Міра швидко зіскочила з коня.

— Скільки? — запитала Нікс.

Валеріан примружився, вдивляючись у кам’яний гребінь попереду.

— П’ятеро нагорі й кілька нижче. Чекають, поки ми виїдемо на відкриту терасу.

— Які ввічливі, — буркнув Нік.

— Зліва можна піднятися вище, — сказав Тарен.

— Можна, — кивнув Ашвер. — Але вони це теж врахували.

Міра перевела погляд на Кастіана.

— Я піду на лівий схил, — сказав він.

— Нікс.

— Я вже.

Тео мовчки дістав дві тонкі пластини й скріпив їх.

Саєр всміхнувся.

— Вони чекали на переляканих моряків.

— Їхня проблема, — сказав Валеріан.

Перший удар прийшов згори.

Повітря спалахнуло так раптово, що світ навколо на мить став білим. Камінь перед конем Ашвера розлетівся уламками, і тварина рвонула б вбік, якби він не втримав її однією рукою.

Тео жбурнув вперед тонку пластину, і вона розгорнулася в повітрі прозорим щитом. Світло вдарило в нього й розтеклося по поверхні.

Міра потягнулася до живих душ і відразу знайшла їх. Вони відрізнялися від звичних їй: п’ятеро зверху, троє нижче. Ще один стояв збоку.

— Праворуч! — кинула вона Ніку.

Вона вдарила імпульсом сили. Камінь під ногами двох на горі здригнувся, і вони втратили рівновагу.

Валеріан рухався на нижній виступ, куди відходили двоє бійців. Він не ліз під їхнє світло в лоб, а зайшов збоку.

Ашвер спокійно зійшов з дороги, наче це була не засідка, а дрібна затримка, що його втомила. Темрява за його плечима розгорнулася плащем і поглинула світло нападників.

Тео кинув другу пластину, і камінь на правому виступі тріснув. Один із фейрі втратив опору, і Нік добив його.

Кастіан бився з двома, коли Нікс з’явилася з флангу. Міра встигла побачити лише блиск її клинка, а тоді один із фейрі покотився схилом.

Саєр піднявся вище, відрізаючи відхід. Тарен пішов туди, де Валеріан тиснув двох фейрі до ями. Третій ввнизу спробував підняти руку для нового спалаху, але Міра встигла збити його з ніг, і Тарен добив.

Ашвер виглядав так, ніби майже не докладає зусиль. Одного нападника поглинула темрява, замкнувшись навколо нього сферою. Саєр дістав його згори.

Останній залишився праворуч. В ближній бій він не ліз, і Міра відчула, як він збирає силу. Вона рвонула до нього, не чекаючи, поки він завершить плетіння, і на ходу вихопила меч.

Після цього тиша здалася надто гучною. В повітрі ще кружляв кам’яний пил.

Валеріан першим нахилився до одного з мертвих, відкинув край плаща й глянув на застібку.

— Двір Сонця.

Міра підійшла до іншого й роздивилася рукав із золотими нитками.

— Вони не чекали, що нас буде стільки.

— І не чекали мене, — додав Ашвер.

Валеріан витер лезо об край мертвого плаща.

— Тим гірше для них.

Некроманти знищили тіла, Тео зібрав свої пластини. Тарен провів рукою над каменем, і порода знову виглядала цілою.

За кілька хвилин вони знову були в сідлах і цього разу їхали швидше.

Валеріан не впізнавав кожен поворот, але ця місцина вже не була для нього чужою. Він бачив вершину, де колись вперше помітив сторожові вогні Попелу, розлом, де завжди стояв туман, і плато, де старі патрулі влаштовували перевал.

Поступово чорний камінь згладжувався, з’являлися кущі й трава. Між плитами пробивалося бліде коріння, а повітря ставало чистішим.

Коли почало сутеніти, вони нарешті побачили попереду будівлю.

Старий кам’яний дім стояв над прірвою так, ніби виріс зі скелі.

Він здіймався легко, з високими темними вікнами, по краях яких тягнулися тонкі срібні знаки. Вище лежали тераси й вузькі балкони, а на них світилися фейрійські ліхтарі. Їхнє світло нагадувало коштовне каміння.