Глава 5 Чорні тераси

Перші пів години майже ніхто не говорив.

Ірес повільно відступав. Камінь над водою змінювався деревом, дерево — складськими дворами, далі тяглися низькі околиці, млини, мокрі поля, останні вілли з садами. Потім місто скінчилося, але річка відчутно змінилась.

Судно часом ніби впиралось в щось, чого не мало бути під днищем. Від берегів тягнуло сіллю, хоча море було ще далеко. Одного разу хвиля вдарила знизу, під самий корпус, і дошки під ногами здригнулися.

Тео присів біля свого ящика, відкрив кришку й дістав прилад.

Капітан глянув на нього.

— Перевіряєш?

— Вода змінилася, — сказав Тео, не відводячи очей. — Ще в місті. Але тут зсув сильніший.

— Я й без твоєї коробки це знаю.

— Мені просто треба зрозуміти, наскільки сильно.

Під мостовою аркою на другому рукаві хід приглушили. Під каменем працювали двоє. Один стояв босими ногами у воді й тримав руки розведеними. Другий сидів на дошці серед мідних пластин і ключем підтягував артефакторний вузол. Над ними висіли три темні кільця. Вони ледь тремтіли й наповнювали повітря металевим присмаком.

— Течію тримають, — сказав капітан. — Інакше підмиє опори ще до вечора.

Валеріан стояв поруч, дивився під арку.

— Далі буде гірше.

Міра глянула на нього.

— Ти впевнений?

— Двори не сидітимуть і не чекатимуть, поки в їхні води заповзе все, що вирвалося після падіння Завіси.

— А в усьому іншому?

Валеріан помовчав.

— В усьому іншому я можу помилятися. Двісті років тому я б знав. Тепер — ні.

Нікс перевела на нього уважний погляд.

— Тобто нормальних новин у тебе для нас нема.

— Це і є нормальна новина, — відповів Валеріан. — Я не маю свіжих даних, отже ми хоча б знаємо, що нічого не знаємо.

Міра коротко кивнула.

Сіра Пристань виправдовувала назву: склади, темні палі, важкі настили, мідні скоби на кожному другому стику. Вздовж дамби стояли артефакторні стовпи, де світилися приглушені сині риски. Далі, за рядами складів і навісів, темніло море до самого горизонту.

Після довгого торгу вони дістали нове судно. Чоловік, у якого його брали, сидів на низькому ящику і чистив сушену рибу. Волосся було майже біле, шкіра потемніла від сонця. Такі люди нікого не намагаються вразити, просто дивляться і одразу розуміють, скільки ще з тебе можна здерти.

— Оце воно, — сказав він. — Назви нема. Один прохід витримає точно, а другого не обіцяю.

Човен був невеликий і трохи зношений, а поряд на канаті гойдалася мала шлюпка.

Підготовка зайняла весь вечір. Валеріан зібрав їх, коли на Пристані майже нікого не лишилося.

— Далі йдемо окремо, — сказав він.

Нік насупився.

— В сенсі?

Валеріан кивнув на шлюпку.

— Перед входом у фейрськими водами ми змістимося туди.

— Чому? — спитала Міра.

Валеріан подивився на неї.

— Бо якщо нас побачать разом, цього вистачить для висновків. Що ми були за Завісою. Фейрі не плавають із людьми, точно не добровільно.

Міра кивнула.

— Добре. Тоді домовляємось про легенду.

Всі подивилися на неї.

— Ми йшли прибережним судном, везли рибу, вантаж, може, брали випадкові перевезення. Потім нові течії збили маршрут, і нас понесло.

Саєр трохи нахилив голову.

— Ми попливемо як окрема команда, — сказав він.

Коли всі розійшлися до роботи, Валеріан торкнувся Міри, і вона повернула голову.

— Я не знаю, що нас чекає, — сказав він.

— Я знаю.

— Але на березі не дивись на мене так, ніби знаєш роками.

Міра витримала його погляд.

— Тоді й ти не дивись на мене так.

Він кивнув.

— Домовились.

З порту вийшли вночі. Море тут було чорніше за річку, а вітер пах сіллю й водоростями.

На світанку другого дня все змінилося.

Вода стала чистішою, і коли сонце вийшло, Міра побачила в ній бірюзу, якої не було біля людських берегів. На обрії виднілося нове узбережжя — широкі темні сходи каменю з вузькими смугами трави між ними.

Коли підійшли ближче, стало видно, що трава тут неприродно яскрава для солоної води. Вище стояли дерева з блідою корою. Між кам’яними тріщинами росли дрібні світлі квіти.

Нік довго дивився на берег.

— Красиво, — буркнув він.

Кастіан, який сидів на згорнутому вітрилі й дивився туди ж, тихо сказав:

— Все якесь надто чисте.

Міра зрозуміла, що саме він мав на увазі. Тут не було звичного людської безладу. Навіть дика природа виглядала дуже правильно.

Після полудня Тео сказав:

— Думаю, пора розходитись.

Валеріан кивнув.

Берег, який здалеку здавався рівним, поблизу виявився ламаним. Між кам’яними терасами врізалися вузькі затоки. З-під води час від часу виступали темні зубці каменю, і Тео двічі змінював курс.

— Якщо підемо ближче до відкритого місця, нас помітять, якщо тут ходять патрулі, — сказав Нік.

— Там і без того не пройдемо, — відказав Тео. — Підемо збоку.

Міра стояла на носі й дивилася вперед, де наближався камінь. Вода була така прозора, що крізь неї подекуди виднілися тьмяні ребра нового дна.

Судно ледь повернуло, потім ніби вирівнялося. Міра вже встигла подумати, що найгірше позаду, коли все змінилося.

Корпус винесло вгору, ніби знизу його щось підштовхнуло. Судно завалилося набік, і Міра вчепилася в мокрий край борту.

— Каміння! — крикнув Тео. — Ліворуч!

За мить тріснуло дерево, і друга хвиля накренила корпус сильніше.

Міра встигла помітити, що шлюпку Валеріана теж кинуло вбік.

— Нас зараз розламає навпіл! — крикнув Тео.

Третя хвиля прийшла відразу. Дошки під ногами здригнулися і десь тріснуло дерево.

— Знімайте все, що можна! — рявкнула Міра.

Валеріан давав короткі команди.

— Залиште все, що не зможете потягти на собі і у воду. — крикнув Валеріан.

Міра зіскочила на камінь, і її повело. Вода була холодна, а камінь нерівний і слизький. Крізь прозору воду вона бачила дошки, що відвалювалися від їхнього судна.