Глава 3 Влада давньої крові

Нікс саме заплітала волосся, коли Міра повернулася. Вона сиділа на краю ліжка в сорочці й штанях, босоніж, із тим самим спокійним обличчям людини, яку майже неможливо застати зненацька.

Та коли Міра мовчки підійшла до скрині й відкинула кришку, Нікс глянула уважніше.

— Ти збираєшся? — спитала вона.

— Так.

— Далеко?

Міра витягла сорочку, ремінь, гребінь, маленький згорток із травами й ту саму темну скляну чарку, яку купила в місті без жодної причини.

— Ні. Буквально за два повороти коридору.

Нікс завмерла на піврусі, потім повільно опустила руки на коліна.

— А.

Міра поклала речі на ліжко й почала складати їх у меншу торбу.

— Ага.

— Тобто ти все ж вирішила не ускладнювати життя ні собі, ні йому.

— Угу.

Нікс дивилася на неї ще кілька секунд, а тоді кутик її рота сіпнувся.

— Це розумно.

Міра пирхнула.

— От від тебе я чекала хоча б одного дошкульного коментаря.

— Навіщо? — спокійно сказала Нікс. — Я спатиму краще. Ти хропиш, коли перевтомлена.

Міра різко обернулася.

— Я не хроплю.

— Хропиш.

— Брехня.

— Ні.

Міра втупилася в неї, а тоді не витримала й засміялася.

— Я тебе колись отрую.

— Вже ні, — сказала Нікс. — У тебе тепер інші пріоритети.

— Вайлет.

— Що? — відказала вона рівно. — Я лише констатую, що ваша напруга псувала повітря в радіусі кількох метрів. Добре, що ви нарешті щось із цим зробили.

Міра схопила з ліжка подушку й кинула в неї.

Нікс зловила її, майже не дивлячись.

— О. От тепер я бачу, що ти справді щаслива.

— Із чого висновок?

— Ти кинула щось м’яке.

Міра закотила очі, але усмішка не сходила з обличчя.

Вона застебнула торбу й раптом завмерла, дивлячись на власну постіль. Зім’ята ковдра. Сорочка на спинці стільця. Світло від вікна на бронзовій мисці.

Нікс це помітила.

— Що?

— Нічого. Просто дивно.

— Що ти рухаєшся далі?

Міра глянула на неї.

— Так.

Нікс кивнула.

— Рухатися вперед — завжди добре.

Міра підійшла ближче, постояла мить, а потім, не питаючи дозволу, коротко обійняла її.

Нікс завмерла лише на секунду, тоді теж обійняла у відповідь, сухо й міцно, як уміла.

— Не роби з цього сцену, — пробурмотіла вона в плече.

— Вже роблю.

— Я бачу.

— І?

— Іди вже, — сказала Нікс. — Поки Рейвен не встиг прибігти й зробити це замість тебе.

Міра відсторонилася, підхопила торбу й на порозі озирнулася.

— Дякую.

Нікс поправила косу через плече.

— Я нічого не зробила.

— Саме тому.

Валеріан відчинив двері майже одразу, ніби чекав.

Спершу подивився на її обличчя, тоді на торбу в руці, і в очах у нього знову з’явилося те саме тихе, невіряче тепло, яке Міра вже бачила сьогодні.

— Це все? — спитав він.

— Ні. Ще книжки, але за ними я повернуся пізніше.

Він відступив убік, пропускаючи її всередину.

Вдень кімната виглядала інакше, ніж уночі. Простішою, реальнішою. Сонце лежало на стіні теплими смугами. На столі стояв глечик із водою, два келихи й тарілка з половиною граната. На спинці стільця висів його пояс.

Міра поставила торбу біля ліжка.

Валеріан підійшов ззаду й обійняв її.

— Ти розумієш, — тихо сказав він, — що тепер я остаточно зіпсований для самотнього життя?

Міра сперлася долонями об край столу й ледь повернула голову.

— Ти був зіпсований ще вночі.

— Ні. Вночі я ще намагався бути стриманим.

— Дуже невдало.

Він тихо засміявся їй у волосся. Міра прикрила очі й відкинула голову йому на плече.

— Оце небезпечно, — сказала вона.

— Що саме?

— Те, як швидко я можу до цього звикнути.

Валеріан торкнувся губами її скроні.

— Я не проти.

— Я помітила.

Вони простояли так ще кілька секунд, поки знизу не пролунав голос Ніка:

— Я не хочу псувати вам щастя, але хтось із нас ще планує обідати чи ви тепер барикадуєтесь у кімнаті назавжди?

Міра заплющила очі й тихо простогнала.

Валеріан притулився лобом до її волосся.

— Він ніколи не зміниться.

— Ні. І, мабуть, добре.

— Мабуть.

Вона обернулася в його руках і глянула знизу вгору.

— Ти ж розумієш, що тепер він не заткнеться?

— Розумію.

— І?

Кутик його рота сіпнувся.

— Я пережив двори, перевороти й двісті років людської бюрократії. Переживу і Рейвена.

Міра тихо розсміялася й сама поцілувала його.

— Ходімо. Бо інакше він справді прийде сюди особисто.

— І це буде єдина трагедія, яка сьогодні ще здатна мене по-справжньому налякати.

Вона пирхнула й пригладила пасмо, що впало йому на чоло.

— Тобі треба бути обережнішим із такими словами. Раптом він почує.

— Вже пізно, — сказав Валеріан. — Думаю, він і так все знає.

Міра кивнула.

— Тоді добре.

На третій день в Іресі стояло сонце.

Фінікові тіні лягли на камінь вузькими смугами. На низькому столі під навісом парували каша з медом і горіхами, теплий хліб, запечені яйця зі спеціями, сир у трав’яному маслі, груші в сиропі й великий мідний чайник, над яким тремтів побутовий знак, щоб напій не охолонув.

Нік сидів, закинувши ногу на ногу, і дуже серйозно доводив Тео, що людство стало цивілізованим тільки тоді, коли навчилося снідати не в обладунках.

Кастіан стояв із кухлем у руці й дивився вниз на вулицю. Волосся сьогодні було не зібране, а просто відкинуте назад, і біла пасма біля скроні різкіше ловили сонце. На столі біля Тео лежали моток тонкого дроту, дві пластини, крихітний молоточок і якась незрозуміла пружина, яку той, очевидно, десь знайшов і вже не міг викинути з голови.

Коли на дах вийшли Міра й Валеріан, розмова обірвалася сама собою.