Частина 1 Там, де я тебе не відпущу

До Ісарета вони дісталися на дванадцятий день після Тіньового порогу.

Місто лежало на широкому південному рукаві великої річки, за кілька переходів від моря, і пахло одразу всім: мокрим деревом причалів, рибою, гарячим каменем, спеціями, кінським потом, чужим тютюном, сіллю, смолою і теплим пилом, що осідав на шкірі вже з воріт. Тут навіть взимку повітря було м’якше, ніж у степах і горах. 

Ісарет не був гарним містом у тому простому сенсі, як бувають гарними столиці.

Він був старий, багатий і дуже незручний. Численні вулиці петляли між складами, дворами, критими переходами і кам’яними галереями. На верхніх ярусах висіли білизна, клітки з птахами і килими. Внизу бігли носії, лаялись возничі, штовхались купці, кричали рибалки. У воротах змінювалися варти. На пристанях дзенькали ланцюги. У натовпі миготіли людські обличчя, ельфійські профілі, темна шкіра південців, срібло чужих прикрас, шрами, хутро, пір’я, кольорові тюрбани, мокрі плащі, руки в кільцях, руки в мозолях.

І саме тому це місто підходило їм ідеально, бо тут ніхто ні на кого не дивився довше, ніж треба для торгу чи підозри на кишенькову крадіжку.

На сьомому дні шляху Ельсір лишив їх біля старої митної розвилки.

Він дав Валеріанові два листи з торговими печатками і адресу будинку в Ісареті, де не поставлять зайвих запитань, якщо заздалегідь правильно заплатити. І ще окремо, ніби випадково, віддав Мірі маленький шкіряний згорток із сухими ельфійськими пластирами для Кастіанового ока.

Кастіан тоді нічого не сказав, Ельсір також.

Просто подивився на брата довше, ніж звичайно, і поїхав зі своїми на схід, у бік ельфійських шляхів.

Відтоді дорога йшла тихіше.

На північних гребенях, які вони залишали позаду, ще двічі бачили надламане друге небо. Одного разу, вночі на стоянці вода в поїлці для коней здригнулася без вітру, і по ній пішли круги, ніби щось дихнуло з глибини.

На одинадцятий день попереду них проїхала група з біженцяими із одного прикордонного містечка. Люди везли дітей, вузли, курей, мішки зерна і дві розібрані колискові дошки, перев’язані мотузкою.

Один сивий чоловік, побачивши Валеріанове срібне волосся, довго дивився на нього з висоти воза, але нічого не сказав. Тільки міцніше обійняв за плечі дівчинку поруч.

Міра тоді зрозуміла: новий світ уже йде слідом за ними.

Біля воріт Ісарета на них усе ж подивилися уважніше, ніж хотілося.

Тому, що вони виглядали як загін людей, які занадто довго не мали нормального даху над головою і були трошки замучені.

Нік їхав праворуч і мовчав так, що прикордонник відразу перестав жартувати. Нікс сиділа прямо, спокійно, з таким обличчям, ніби втома не стосувалася її взагалі. Тео згорнув свої пластини і креслення в чохол. Саєр і Тарен натягнули каптури нижче, але Міра все одно бачила, як у воротях по них ковзають швидкі, недобрі погляди: на рух, на поставу, на ту чужу красу, яку навіть бруд не міг сховати повністю.

Валеріан показав листи і варта перевірила печатки.

Один із міських писарів, молодий, взявся було перепитувати, чому двоє такі білі, але Валеріан відповів ще до того, як той встиг набрати повітря вдруге:

— Один обоз на північ від вас уже везе п’ятьох із чорними висипами на шиї. Якщо вам зараз цікавіші наші папери, ніж це, продовжуйте.

Писар побілів і відразу махнув рукою на шлагбаум.

Це була брехня і Міра знала, що це брехня.

Але спрацювало бездоганно.

Коли вони в’їхали в місто, Нік дуже тихо сказав:

— Жорстоко.

— Зате ефективно, — так само тихо відповів Валеріан.

Міра майже всміхнулася.

Ісаретський будинок виявився не за адресою на жвавій вулиці, а у другому внутрішньому дворі, за рядом глухих комор із вином.

Камінь там був потемнілий від часу й солі. Внутрішній двір із двома фініковими пальмами, які тут виглядали майже недоречно після північного холоду. Віконниці закривалися всередину. Другий поверх дивився на двір, а не на вулицю. І головне: будинок мав окрему задню браму на вузький службовий прохід, який виводив до складів біля ріки.

Добре місце, щоб перечекати і зникнути.

Їх зустріла господиня — дуже пряма жінка у віці, з важкими золотими сережками і таким поглядом, від якого Міра відразу зрозуміла: ця пережила достатньо, щоб не лякатися ні срібного волосся, ні крові на перев’язях, ні темних очей Саєра.

Вона глянула на Валеріанові листи, на обличчя всіх присутніх, тоді на воза з пораненими і сказала:

— У верхньому крилі чотири кімнати. У нижньому дві. Гаряча вода буде через пів години. Цілителька сюди не ходить, якщо не платять наперед. Слуги глухі до чужих справ, але не тупі. Хто помиратиме, попереджайте заздалегідь, щоб я не мала дурної слави.

— Домовилися, — сказав Валеріан.

— І ще, — додала жінка. — Якщо хтось із ваших приведе сюди міську варту, я сама викину його в річку.

Нік хрипко видихнув.

— Вона мені подобається.

— Тоді не підведіть мене, — відказала господиня і кинула ключі просто Мірі.

Та зловила їх на льоту, і холодний метал дзенькнув.

— Їжа? — уточнив Валеріан.

Жінка глянула на них ще раз, уже коротше.

— Гаряче буде за годину, — сказала вона. — А вода швидше, у дворі стоїть нагрівальний камінь. На другому поверсі в мийному покої — дві пластини для пари. Якщо хтось із ваших їх перевантажить, митиметесь уже в кориті, як нормальні люди.

— Це погроза чи гостинність? — спитав Нік.

— Це умова.

— Вона мені подобається ще більше, — сказав він.

Господиня криво всміхнулася кутиком рота.

— Відпочивайте.

Вона пішла, важко дзенькаючи браслетами, і двір раптом став тихішим.

Міра стояла кілька секунд із ключами в руці й не рухалася. Просто дивилася на фінікові пальми, на темний камінь, на вузьку смугу неба між галереями, де вже пливло вечірнє золото. Їй уперше за багато днів не треба було нічого робити негайно. Не тягнути ноші. Не шукати вхід. Не різати знак. Не вибирати, кого рятувати першим.