Глава 1 У тіні нового неба

До Іреса вони дісталися на дванадцятий день після Тіньового порогу.

Місто лежало на широкому південному рукаві великої річки, за кілька переходів від моря, і пахло одразу всім: мокрим деревом причалів, рибою, гарячим каменем, спеціями, кінським потом, чужим тютюном, сіллю, смолою і теплим пилом, що сідав на шкіру вже від воріт. Навіть взимку повітря тут було м’якше, ніж у степах і горах.

Ірес не був гарним містом у тому простому сенсі, у якому бувають гарними столиці.

Він був старий, багатий і дуже незручний. Вулиці петляли між складами, дворами, критими переходами і кам’яними галереями. На верхніх ярусах висіли білизна, клітки з птахами і килими. Внизу бігли носії, лаялися візники, штовхалися купці, кричали рибалки. У воротах змінювалися варти. На пристанях дзенькали ланцюги. У натовпі миготіли людські обличчя, ельфійські профілі, темна шкіра південців, срібло чужих прикрас, шрами, хутро, пір’я, кольорові тюрбани, мокрі плащі, руки в кільцях, руки в мозолях.

Саме тому місто підходило їм ідеально: тут ніхто ні на кого не дивився довше, ніж треба для торгу чи підозри на кишенькову крадіжку.

На сьомий день шляху Ельсір лишив їх біля старої митної розвилки.

Він дав Валеріанові два листи з торговими печатками і адресу будинку в Ірес, де не ставлять зайвих запитань, якщо наперед правильно заплатити. А Мірі, ніби між іншим, віддав маленький шкіряний згорток із сухими ельфійськими пластирами для Кастіанового ока.

Кастіан тоді нічого не сказав. Ельсір теж.

Лише подивився на брата довше, ніж звичайно, і поїхав зі своїми на схід, у бік ельфійських шляхів.

Відтоді дорога стала тихішою.

На північних гребенях, що лишалися позаду, вони ще двічі бачили надламане друге небо. Однієї ночі на стоянці вода в поїлці для коней здригнулася без вітру, і по ній пішли кола, ніби щось дихнуло з глибини.

На одинадцятий день повз них проїхала група біженців із прикордонного містечка. Люди везли дітей, вузли, курей, мішки зерна і дві розібрані колискові дошки, перев’язані мотузкою.

Один сивий чоловік, побачивши Валеріанове срібне волосся, довго дивився на нього з воза, але нічого не сказав. Лише міцніше обійняв за плечі дівчинку поруч.

Міра тоді зрозуміла: новий світ вже йде за ними.

Біля воріт Іреса на них все ж подивилися уважніше, ніж хотілося.

Бо виглядали вони як загін людей, які занадто довго не мали даху над головою.

Нік їхав праворуч і мовчав так, що прикордонник відразу перестав жартувати. Нікс сиділа прямо, спокійно, з таким обличчям, ніби втома її не стосувалася. Тео згорнув пластини і креслення в чохол. Саєр і Тарен натягнули каптури нижче, але Міра все одно бачила, як у воротах по них ковзають швидкі, недобрі погляди: на рух, на поставу, на ту чужу красу, яку навіть бруд не міг приховати до кінця.

Валеріан показав листи, і варта перевірила печатки.

Один із міських писарів, молодий, узявся було перепитувати, чому двоє такі білі, але Валеріан відповів ще до того, як той устиг набрати повітря вдруге:

— Один обоз на північ від вас везе п’ятьох із чорними висипами на шиї. Якщо вам зараз цікавіші наші папери, ніж це, продовжуйте.

Писар побілів і відразу махнув на шлагбаум.

Це була брехня. Міра знала, що брехня.

Але спрацювало бездоганно.

Коли вони в’їхали в місто, Нік тихо сказав:

— Жорстоко.

— Зате ефективно, — так само тихо відповів Валеріан.

Міра ледь усміхнулася.

Будинок виявився не на жвавій вулиці, а у другому внутрішньому дворі, за рядом глухих винних комор.

Камінь тут потемнів від часу й солі. У дворі росли дві фінікові пальми, майже недоречні після північного холоду. Віконниці зачинялися всередину. Другий поверх дивився у двір, а не на вулицю. І головне: будинок мав окрему задню браму на вузький службовий прохід, що виводив до складів біля річки.

Добре місце, щоб перечекати і зникнути.

Їх зустріла господиня — пряма жінка у віці, з важкими золотими сережками і таким поглядом, від якого Міра одразу зрозуміла: ця пережила досить, щоб не лякатися ні срібного волосся, ні крові на перев’язях, ні темних очей Саєра.

Вона глянула на Валеріанові листи, на обличчя всіх присутніх, тоді на воза з пораненими і сказала:

— У верхньому крилі чотири кімнати. У нижньому дві. Гаряча вода буде за півгодини. Цілителька сюди не ходить, якщо не платять наперед. Слуги глухі до чужих справ, але не тупі. Хто помиратиме, попереджайте заздалегідь, щоб я не мала дурної слави.

— Домовилися, — сказав Валеріан.

— І ще, — додала жінка. — Якщо хтось із ваших приведе сюди міську варту, я сама викину його в річку.

Нік хрипко видихнув.

— Вона мені подобається.

— Тоді не підведіть мене, — відказала господиня і кинула ключі просто Мірі.

Та зловила їх на льоту, і холодний метал дзенькнув.

— Їжа? — уточнив Валеріан.

Жінка глянула на них іще раз.

— Гаряче буде за годину. А вода швидше, у дворі стоїть нагрівальний камінь. На другому поверсі в мийному покої дві пластини для пари. Якщо хтось із ваших їх перевантажить, митиметесь у кориті, як нормальні люди.

— Це погроза чи гостинність? — спитав Нік.

— Це умова.

— Вона мені подобається ще більше, — сказав він.

Господиня криво всміхнулася.

— Відпочивайте.

Вона пішла, важко дзенькаючи браслетами, і двір раптом стих.

Міра стояла кілька секунд із ключами в руці й не рухалася. Дивилася на фінікові пальми, темний камінь, вузьку смугу неба між галереями, де вже пливло вечірнє золото. Уперше за багато днів їй не треба було нічого робити негайно: не тягнути ноші, не шукати вхід, не різати знак, не вибирати, кого рятувати першим.

Це було майже підозріло.

— Міра, — сказав Валеріан. — Ключі.

Вона моргнула, наче виринула з води.

— А, так.

Всередину вони зайшли майже мовчки.

Будинок справді був зроблений для людей, які не хочуть залишати сліду. Внутрішні сходи вузькі, але зручні. Переходи такі, що можна обійти ціле крило й не вийти в головний двір. Двері товсті, з простими побутовими рунами тиші по косяках. Угорі в коридорі висіли дві світлові кулі в бронзових сітках, і коли Міра пройшла повз, одна з них тепліше спалахнула, упізнавши рух. Зі стін тягнуло вапном, сухими травами і давнім морем.